«У кожного служителя є своя історія»
Свідчення місіонерів Європи
Під час першої конференції «Голосу надії» в Європі, яка відбулася 5-6 червня 2026 року в м. Штутґарт (Німеччина), прозвучало багато розповідей місіонерів про служіння в Європі. До вашої уваги деякі з них.
«Зерно, що впаде на добру землю, дасть плід»
Я дуже вдячний, що цього року для регіональної конференції місія обрала місто Штутґарт і нашу церкву. У 1993 році, коли я ще був дуже юним, нам з Америки передали клавіші й ми в с. Липно створили співочий гурт. І от один із братів, який тоді вчився в Луцьку, якось каже: «Там є місія «Голос надії». Вони почули про нас і питають, чи ми не могли б поспівати в них на конференції». Це був 1994 рік. Я навіть пригадую слова однієї з пісень, які ми співали тоді. Це маленька історія, яка стала початком нашої багаторічної співпраці.
Кілька тижнів тому ми з молоддю виходили в центр Штутґарта, співали українські християнські пісні. З одного боку, це може виглядати як слова на вітер, але до нас підходили українці, брали Євангелії. І я впевнений, що це зерно Божого Слова десь колись проросте. У кожного місіонера, у кожного Божого служителя є своя історія про це. Минулого року, переглядаючи конференцію місії з нагоди її 35-річного ювілею, я був особливо зворушений свідченням сестри з міста Пологи. Це відклалося в моєму серці як частинка нашої історії, бо в той час я був учасником євангелізаційного гурту, про який та жінка згадувала. Вона розповіла: «Приїхав гурт «Маяк спасіння» в наше місто і співав. І в той час я покаялася». Вона вперше почула нас із балкону своєї квартири й навіть трохи розсердилася, що заважаємо їй займатися звичними справами. Але потім стала прислухатися до слів, до музики — і Бог торкнувся її серця.
Нині війна, Пологи в окупації, але посіяне Боже Слово неможливо вирвати із серця. Тому, місіонери, служіння, яке ви звершуєте, дуже важливе. Так, можливо, минуть роки… Можливо, багато відніме окупація чи інше лихо, але те зерно, що впало на добру землю, зросте й принесе плід. Тож хай «Голос надії» шириться, долаючи земні кордони, і люди, які ще не знають Бога, хай приходять до спасіння!
Володимир Стрільчук, Німеччина
«Віримо, що в Хорватії — наше покликання»
У Хорватії ми з 2018 року. Служимо не лише українцям, але й хорватському народу. Зараз перебуваємо на сході Хорватії, у церкві м. Пожега. А також регулярно відвідуємо церкву містечка Доньї Міхоляц. Також підтримуємо служіння інших церков — служимо проповіддю, співом, допомагаємо в проведенні недільної школи. Це сприяє налагодженню більш тісної співпраці.
Працюємо з дітьми у форматах різдвяних зустрічей, скаутських походів, таборів, тематичних заходів. З місіонерами, які приїжджають до нас на певний період, проводимо вуличні євангелізації в нашому та інших містах. Співаємо, роздаємо літературу, спілкуємося з перехожими. І люди відгукуються, особливо якщо дізнаються, що ми українці. Охоче беруть Біблії і зазвичай не проти, якщо ми пропонуємо за них помолитися.
Також ми займаємося онлайн-благовістям у Боснії. На початку свого служіння ми жили в м. Плоче, що на півдні Хорватії, поруч із Боснією. І ця країна також лишилася в нашому серці. Ми публікуємо євангелізаційні відео, коментарі, підтримуємо листування. Ця праця у свій час підштовхнула нас до душеопікунства, тому що люди, які переглядають наші дописи та відео, згодом пишуть, звертаються за підтримкою. І ми зрозуміли, що це двері, щоб привести їх до Христа. Згодом охопили консультуванням також українців і хорватів.
Ми віримо, що служіння в Хорватії — це наше покликання від Бога. Воно не далося нам легко. Нині я чую, що закордонна місія, місія серед інших культур вже себе вичерпала, бо світ став дуже відкритим. Але вірю, що Бог кличе людей у різні місця і ставить кожного туди, де Сам визначив. Тому важливо зрозуміти: «Ось це моє місце, я маю тут бути, бо так хоче Бог».
Пригадую, як у нашому служінні був дуже важкий період. І тоді нам зателефонував хтось із братів з Іспанії і запросив переїхати служити до них. Спершу я дуже загорівся і буквально за один вечір прийняв рішення: «Усе, їдемо — там буде краще». Але того ж вечора в нас була онлайн-зустріч щодо служіння (це був період ковіду) і мені було слово: «Ти дивишся на час і плануєш щось зробити. Але у Мене є Свій час. Я знаю, куди і коли». Тоді прийшов мир, і це слово тримає дотепер. Хорватія — доволі бідна країна. Так, вона дуже мальовнича, але й досить непроста у плані євангелізації. Але з нами Бог — Він провадить.
Петро Синюк, Хорватія
«Бог продовжує спасати українців»
У Німеччину ми прибули у 2022 році й одразу взялися за справу. Нещодавно святкували уже третю річницю церкви в місті Бломберг. У нашій землі проживає понад 240000 офіційно зареєстрованих українців. Наше містечко невелике — близько 20000 жителів. І церква на сьогодні налічує 41 особу. Десь приблизно ще стільки ж відвідують богослужіння. Ми офіційно зареєстрували громаду, що дало певні привілеї. І це, як нам потім сказали, стало свідченням для представників влади, що українці навіть у такі важкі часи дбають не лише про матеріальне, а й про духовне.
Спочатку ми шукали, як можна торкнутися сердець людей. Як тільки приїхали, до нашої церкви долучилася сестра, яка прибула сюди ще до війни і вже трохи знала німецьку мову. Тож ми вирішили започаткувати курси з вивчення німецької для новоприбулих українців. Нас прийняла місцева церква, яка входила до складу нашого об’єднання. Тож щосереди о 17:00 у приміщенні церкви проходили мовні курси, потім разом пили чай-каву, спілкувалися, запрошували людей на богослужіння.
Окрім церковних зібрань, ми маємо чотири домашні групи — чотири «Б», бо вони діють у містечках Бломберг, Барнтруп, Бад-Пірмонт та Борхен, що біля Падерборну. Також є сестринське служіння, дитяче, музичне. Хоча нас небагато, але сформувалася дуже хороша команда. Намагаємося служити в міру сил, які дає Бог, розділяючи між собою різні обов’язки. І ми бачимо плоди.
Щороку маємо хрещення. Гості, які приїжджають до нас, нерідко зауважують: «У вас тут багато людей зі світу приходить» — «Так, зі світу, — відповідаю я. — А звідки ж їм бути?» Одне з останніх свідчень. Моя дружина часто допомагає людям з України оформляти документи. Якось звернувся один дідусь на ім’я Юрій. Вона допомогла йому оформити пенсію, подарувала Євангелію і запросила на зібрання. Він прийшов і після служіння розповів нам: «Я прожив 87 років. Був комуністом, спортсменом, викладав в університеті. Але так і не встиг за життя прочитати цю книгу. Утім, це справді чудова інструкція для життя». І от цієї зими він прийняв водне хрещення. Це дійсно Боже провидіння. І тут, у Німеччині, Бог продовжує спасати українців!
Сергій Луговський, Німеччина
«Бог ішов попереду мене»
Мої батьки проживають у Чехії багато років. Я не раз була в них у гостях і чомусь, молячись, казала: «Боже, пошли мене будь-куди, але не в Чехію». Не знаю чому, але мені там не подобалося. Коли почалася війна, я служила в Сколе. Але мама стала наполегливо запрошувати мене до себе. Казала: «Ти просто приїдь на кілька днів, відпочинеш, розвієшся, побудеш із нами». Я спершу відмовлялася, але потім відчула, що треба поїхати. Провела там кілька днів і не могла зрозуміти, чим було викликане це бажання.
На той час у містечку Млада Болеслав (50 км від Праги), де я тепер служу, не було церкви. Раптом я відкриваю оголошення в Instagram і читаю, що 10 квітня у Млада Болеславі відбудеться богослужіння на першу годину дня. Ніби Бог ішов попереду мене і готував мене до чогось. Коли вирушала тієї неділі на зібрання, то думала, що це просто буде дружній візит, познайомлюся з християнами, поспілкуюся, попрощаюся й повернувся в Україну. Але Бог вже тоді працював із моїм серцем. У церкві зустріла дітей Леоніда та Ліни Демчуків — служителів із України, які працюють у Празі. Вони розповіли мені, як тут багато праці, як багато українців, які потребують Бога. І щось у моєму серці змінилося — я повернулася в Україну, зібрала речі й поїхала в Чехію.
Сьогодні я працюю з дітьми, з молодими людьми. Тут є українські школи, де ми проводимо уроки християнської етики, прямо говоримо про гріх, про спасіння, про Христа. Дуже тішить, що каються й пізнають Христа молоді люди. І вони мають бажання служити. Радію, що можу ділитися з ними тим, чого Господь навчив мене. Коли я тільки приїхала й починала тут працю, то сама вела недільну школу. А нині в нас є ще троє вчителів, і я можу працювати також в інших напрямках. Бачу, як Бог масштабує наше служіння.
Оксана Корнійчук, Чехія
«Попри труднощі бачимо Божу благодать»
Нашій церкві у Нідерландах скоро буде два роки. Коли ми приїхали в Амстердам, то зустріли людей із різних церков і різних регіонів України. Зрозуміли, що маємо взятися за формування церкви. Проте зустріли немало труднощів, тому що зібралися люди з різним розумінням, різним духовним рівнем. Насправді дуже складно сформувати команду в таких умовах, але разом із тим ми бачимо Божу благодать. Бачимо, як Бог дає покаяння, зокрема й молоді.
Складність ще й у тому, що, буває, допомагаєш молодій людині й очікуєш певного результату, але не отримуєш, бо їй важко встояти в істині. І такі моменти дуже болючі. Чи впливає атмосфера міста на людей? Так, звісно. Є один юнак, який каже: «Коли я не викурю косяк, то боюся до вас іти». А коли викурить, то приходить — цитує Писання, свідчить, співає. І це не поодинокий випадок.
Люди на наші служіння приїжджають навіть за 90-140 км. У нас сформувався всій стиль. По буднях проводимо домашні групи. Одну із них відвідує навіть свідок Єгови. Він переважно мовчить, але часто зривається і починає вносити свої ідеї. Утім, як сказав хтось із мудрих: «Єресь — рушій богослов’я». І якось одна бабуся, яка називає себе православною, підготувала тексти, які підтверджують, що Ісус є Богом. Її аргументи підхопили й інші. Це допомогло усім заглибитися у Боже Слово і більш чітко сформулювати свої переконання.
Сергій Світач, Нідерланди
«Служіння, якому 33 роки»
Ми з чоловіком уже певний час служимо в Празі. Хоча ми не є місіонерами «Голосу надії», я хочу засвідчити, як моє життя пов’язане з цією місією. Ще до свого заміжжя на одній із місіонерських конференцій мою увагу привернуло гасло, написане червоними літерами на білому фоні: «Ось я — пошли мене!» Це дуже торкнулося мого серця, тому долучилася до команди молодих людей, які поїхали на служіння в Карелію. Я їздила туди з Олегом Ігнатюком, Лєною Гнатюк, які згодом стали місіонерами «Голосу надії».
До того я пройшла навчання на вчителя недільної школи. Хоча насправді ніколи не хотіла бути вчителем, для мене образ вчителя був досить негативним — за радянських часів у школі віруючих не любили, занижували їм оцінки. Але пастор нашої церкви наполегливо просив учитися — і я робила це з поваги до нього. І під час місіонерської поїздки ці знання дуже знадобилися. Олена Гнатюк, дізнавшись, що я пройшла навчання, стала буквально змушувати мене проводити біблійні уроки для дітей у загальноосвітніх школах. Ми жили в невеликій однокімнатній квартирі. Вечорами я готувалася у ванній за посібником «Перлинки Біблії». Потім повернулася в Україну, вийшла заміж, але ще певний час лишалася місіонеркою «Голосу надії», працювала з дітьми в школах Нововолинська.
До одруження Леонід працював у школі з класом — близько 30 дітей. Я допомагала йому. Якось ми вирішили, що треба розширювати працю. Стали молитися — і Бог дав сильне бажання піти в один дитячий садок. Одразу після одруження ми наважилися. Зустрілися із завідувачкою та методистом і запитали: «Чи можна у вас проводити уроки Біблії для дітей?» — «А хто ви?» — «Ми працівники місії «Голос надії», — хоча працівником була лише я. І це відкрило перед нами двері. Хоча дозволили охопити всіх, але ми взяли тільки старших дітей, бо більше б не змогли. Починаючи, навіть не думали, що це стане таким великим служінням, яке працює й досі — уже 33 роки. Сьогодні біблійні уроки проводять в усіх садочках міста, а почалося все з «Голосу надії». Саме так і назвалися наші уроки. І діти розповідали батькам: «Ми ходили сьогодні на «Голос надії».
Ліна Демчук, Чехія
«Бачити себе очима Бога»
Пам’ятаю часи, коли ще не було офісу місії, навіть «Церкви Христа Спасителя» ще не було, а зібрання проводилися в наметі. Настала свобода проповіді Божого Слова. Одного разу це Слово торкнулося і мене. Мій батько тоді жив у селі й возив молоко в місто. Якось я закрилася в його молоковозі (мені було десь 13-14 років), плакала й молилася: «Боже, я хочу служити Тобі. Хочу мати такого чоловіка, який буде Твоїм служителем, а не просто фермером чи бізнесменом». І ось невдовзі буде 30 років, як ми разом із Іваном служимо на місіонерських полях.
Коли нам із сестрою було по 18 років, і ми вирушали на служіння в Комі, мама, дивлячись на нас, плакала: «Звісно, я вас благословляю… Але куди ви зібралися? Коли ж ви виросли? Ви ж такими маленькими народилися!» Ми справді народилися семимісячними двійнятами — вагою по 1,5 кг. Але Бог мав щодо нас своє бачення. Він не дивиться на нас очима батьків, керівників чи навіть нашими власними очима. Тому дуже важливо навчитися бачити себе очима Бога й розуміти, що Він чекає від нас. Можливо, оточуючі бачать в тобі Давида, непомітного пастуха, але Бог хоче помазати тебе і покликати служіння!
Людмила Серт, Болгарія
«Біблійне навчання — запалює на все життя»
Я з невіруючої сім’ї. Виростав у своєї бабусі в с. Салтикова Дівиця на Чернігівщині. Там працював місіонер «Голосу надії» Саша Футрук. Мені було 10 років, коли Господь через місіонерів став торкатися мого серця. А сьогодні я вже їхній наступник і продовжую їхню працю.
Моє служіння у Варшаві почалося з біблійної школи, яка проходила в місцевій церкві «Вефіль». Після першого навчання було 19 випускників. Після другого — 13. Тоді сформувалася команда, яка стала працювати в місті Гродзиськ-Мазовецький, де я перебуваю й дотепер. Ще одна група випускників поїхала в Зелену Гуру, інші — у Краків. У Гродзиську та Зеленій Гурі нині збирається по 35-50 людей, у Кракові — трохи менше. Минулого року ми охрестили 14 людей. У нашій церкві проводяться сестринські зустрічі, дитячі заходи (які відвідали понад 70 дітей), недільна школа, домашні групи. Ми сформували невеликий хор. Проводимо вуличні євангелізації. І я радий, що можу бути частиною місії.
Плануємо у липні дитячий та молодіжний табори. А 5 жовтня розпочнеться четвертий набір біблійної школи у Варшаві. Ми запрошуємо молодих людей, які хочуть працювати на Божій ниві. Люди, які починають глибоко вивчати Біблію, бачать, що вона кличе їх до місіонерського служіння. Дві наші випускниці поїхали на місію в Данію. Дехто поїхав до Ірландії. Я переконаний, що навчання — це потужний інструмент, який стане запалом на все життя. Тому щиро запрошуємо усіх до нас навчатися.
Сергій Буренок, Польща
«Божа любов через підтримку церкви»
Ми є, мабуть, другою хвилею місіонерів у Європі. З 2015 року працювали в Польщі, а останні шість років — в Іспанії. Це країна з населенням близько 48 млн, із яких 8 млн становлять іммігранти. Серед них — понад 300000 українців, які виїхали під час війни, а також мільйони емігрантів із колишнього СРСР. Це католицька країна, але близько 15% її жителів вважають себе атеїстами або агностиками. Останніми роками зростає також кількість представників інших релігій, зокрема ісламу.
Найбільша кількість українців — в автономній спільноті Андалусія. З 2019 року тут служить моя сім’я, а також сім’я Юдіних та Шаповалових. Місіонерська діяльність особливо розширилася після початку повномасштабної війни, коли до Іспанії стали прибувати українські біженці. На базі церков були створені гуманітарні центри, де люди могли отримати духовну, матеріальну, юридичну та соціальну підтримку. Зокрема церква м. Малага змогла прийняти близько 600 осіб. Деякі з них прийшли до Бога й прийняли водне хрещення. Частина — продовжила шлях духовного зростання в інших церквах.
Одним із особливих заходів у нас стала так звана «варенична євангелізація». Запрошуємо біженців на українські вечорниці. Разом ліпимо вареники, готуємо інші традиційні страви та проводимо час у спілкуванні. Люди відчувають затишок, підтримку і слухають Боже Слово. Також проводимо табори для українських дітей, травмованих війною. Головна мета — огорнути їх любов’ю, сформувати коло нових друзів, яких так бракує в новому середовищі. Майже 80% людей, які в нас приймають хрещення — це ті, які раніше не відвідували церков. Вони побачили Божу любов через підтримку церкви.
З перших днів війни ми з однією з іспанських церков винаймали автобуси, їхали до кордону України й привозили людей до Іспанії. І дотепер це робимо за потреби. Молодь наших церков майже щонеділі виходить на вулиці співати й проповідувати Євангелію. Також активно працюємо в соцмережах, входимо до всіх онлайн-спільнот, які є в Андалусії та в Іспанії загалом, і намагаємося стати відповіддю на потреби людей. Беремо участь у різних проєктах, наприклад, долучилися до створення української бібліотеки в Малазі, куди передаємо християнську літературу.
Руслан Вознюк, Іспанія
«Бог обирає на служіння з ранніх років»
Місія «Голос надії» відіграла певну роль і в моєму житті. Пригадую, ще в недільній школі нам — дітям та молоді — у приклад ставили тих людей, які присвятили своє життя місії. Ми любили, коли до нас приїжджали місіонери. Пригадую, як цікаво було слухати розповіді Івана Білика. Згодом я сам відвідував ті місця, де він служив. Але моя праця тоді полягала в тому, щоб штукатурити доми молитви, які будували місіонери. Я не був проповідником. Але пригадую, як одного разу місіонер Олександр Мелещук взяв нас, шістьох хлопців, відвіз у Нижньогородську область, Арзамас, і чотири місяці працював із нами. Потім ми два місяці ще служили в Лукоянові. Відтоді у своєму серці я відчув, що хотів би стати місіонером.
Кожен, хто береться за місіонерське служіння, хотів би відчувати себе служителем із великої букви. Але Бог часто закидає нас у якусь глухомань і каже: «Вперед!» Так ми опинилися в містечку Оснабрюк. Ні, це велике й красиве місто, але ж мова — німецька, й нікого знайомого довкола, за винятком кількох сімей. Але моя дружина каже: «Ти маєш згуртувати людей і утворити церкву в Оснабрюці». Перша моя реакція була: «Та ну, яка церква?» Поділився зі знайомим цією думкою, він каже: «Поглянь довкола: хто буде проповідувати, хто буде співати?» Але я чомусь упевнений, що Бог обирає нас на служіння ще з ранніх років, а то ще й з утроби матері. І я дякую, що в моєму серці був цей поклик, і Бог дав мені мужності зробити цей крок. А ще дуже вдячний, що Господь перетнув мої дороги з багатьма місіонерами «Голосу надії», які стали для мене прикладом та підбадьоренням.
Олександр Козюк, Німеччина