«У мене немає плану Б»
Після Мирнограда ми волонтерською командою переїхали у Слов’янськ (Донецької області), де я і проживаю з листопада 2022-го. Це місце стало моїм другим домом після Луганщини. Довго шукали житло. Нас — 4 людей, постійно приїжджають на ночівлю волонтери, а також ми завжди відкриті для друзів-військових, щоб вони могли у нас «змінити картинку», переночувати, відпочити. Люди боялись здавати житло за таких обставин. Врешті ми навіть зневірились, що щось знайдемо. Але раптом зовсім незнайома нам людина зателефонувала і запропонувала свій будинок. Ця сім’я на той час мешкала в Німеччині. Коли ми приїхали, не повірили своїм очам: є і дім, і літня кухня, яку можна використовувати під склад волонтерської допомоги, посилки для військових — все так зручно! Ми віримо, що це відповідь від Бога. Я і досі тут живу. Правда, вікна у приміщенні літньої кухні вже забиті фанерою через прильоти...
Ми продовжували евакуйовувати людей, підтримувати військових, роздавати гуманітарну допомогу. Не було часу на якесь конкретне служіння церкві, до того ж я була духовно виснажена, хотілося просто приходити і «їсти» Слово. Певний період весь мій час ішов на волонтерську діяльність: забрати/відправити/передати посилки військовим; прийняти/роздати/відзвітуватись по гуманітарній допомозі; прийняти вдома людей. Згодом стала долучатися до служіння в церкві — спочатку співала в групі, потім в хорі. Зараз служу регентом хору.
З часом ми стали думати про служіння дітям. Через бойові дії школи працюють тільки онлайн. Народилася ідея провести літній денний табір. Допомогли друзі з церкви Горохова, Волинської області. Вони приїхали тоді (це було літо 2023-го року) із великою надувною гіркою, батутом. Радості дитячій не було меж! Потім нас покликали в Миколаївку. Там також провели. До цього приміщення церковної спортзали було забите гуманітарною допомогою. Із благословенням пастора ми розчистили його, і стали використовувати для спорту під час табору.
Згодом наша команда зрозуміла, що пора змінювати свою діяльність. Один хлопець пішов захищати країну на фронті. Інший переїхав. Лишились ми з татом. Волонтерська праця продовжувалась, але вже без поїздок та евакуацій. Я стала все більше часу приділяти служінню людям в церкві. Зокрема, почали проводити дитячі свята — із костюмами, ведучими. Біблійні спектаклі, де були задіяні всі вікові групи членів церкви. На той час наші підлітки були розпорошені, мало спілкувалися між собою. На молодіжках мало хто говорив, на питання відповідали одним-двома словами. Стали з ними вивчати Біблію. Грати в ігри. Спілкуватися за чаєм після служіння. І з часом крига скресла. Влаштували вечір хвали та поклоніння разом із молитвою за хрещення Святим Духом. Слава Богу, семеро підлітків отримали дар Святого Духа з ознакою інших мов. Як же ми всі раділи тоді! Зараз наші молодіжки вже доросліші. Кожної неділі вивчаємо якусь біблійну тему, дискутуємо. Придумуємо різні способи взаємодії та інтерактиву: малі групи, пари, обговорення в колі. Щось аналізуємо, щось змінюємо, але незмінним залишається Слово.
Із березня 2024 року я почала вести дівчачу домашню групу. Було нелегко — але всі хороші починання треба «народити» через біль. Коли чую відгуки учасниць щодо того, як сильно наші зустрічі вплинули на них, розумію, що це було варте того! Дехто вперше в житті повністю прочитав Біблію, відчув її смак. Підходила мама однієї з дівчат, дякувала за те, що донька тепер постійно читає Біблію, любить книги. Я завжди молилася: «Господи, дай побачити плід». У Новотошківському (Луганської області) за всі 4 роки мого життя і служіння явних результатів не бачила. Це було тяжко, але пастор підтримував: «Ти просто роби своє. За Бога Його роботу не зробиш». Тепер я дякую Господу за те, що дав відчути цю радість і бачити змінені життя. Немає більшої радості в моєму житті, ніж бачити, що допомогла комусь ближче познайомитися з Богом.
Зараз, наші підлітки вже й самі служать дітям. В 2024-му з’явилася ідея проведення дитячих євангелізаційних денних таборів (ми назвали їх HappyTime). Продумали систему гуртків. Ми пишемо програму біблійних уроків, а молодь сама продумує різні активності. Результати дуже радують: сьогодні ці заходи стабільно відвідують 80+ дітей. Молодь радіє. А я радію, коли бачу, як молодь дорослішає. Вони вже самі і апаратуру підготують, і руханки проведуть, і гуртки, і біблійні уроки… Із трьох вікових груп дітей ми розрослися до п’яти. Бачачи, що вони справляються, стала проводити спілкування для батьків, які протягом табору чекають своїх дітей. Спочатку їм треба було просто виговоритися. Я вчилась слухати. Стали розвиватися стосунки — і Бог відкрив їхні серця до вивчення Біблії. Зараз на ці зустрічі приходять до 20 батьків.
Багато різних історій... Одна мама розповідала: «Мій син був замкнутий. Ви не помічали, що він на руханках не танцює?» Йому тоді було 5 років. Був нелюдимий, всього боявся. А з часом звик до церкви, до дітей. І я пам’ятаю день, коли ця мама підбігла до мене, мало не стрибаючи від радості: «Дивись, Дарино, мій Святик побіг і танцює! Перший раз в житті!» Ми тішимось цьому. Розуміємо, що дітям бракує соціального дозвілля, де вони могли б спілкуватися, вчитися дружбі. Школи — онлайн. Гуртків немає, крім спортивних. Тому батьки і діти завжди із задоволенням приходять до нас. Батьки навіть вже почали долучатися, допомагати в організації. Деякі з них відвідували недільні зібрання. Одна бабуся, коли почула, що в нас є молодіжки, привела двох своїх старших онуків — 14 і 15 років. Їм спершу не дуже подобалися біблійні уроки, хоча ігри і спілкування сподобались. Десь із місяць вони приходили, але сиділи в телефонах. Потім стали приєднуватися до співу, потім — до читання Біблії. А віднедавна стали частиною молодіжної команди, яка проводить HappyTime. Хлопець — помічник наставника в середній групі, дівчинка — допомагає на реєстрації і з наймолодшою групою. Господь вчить мене не міряти успіх служіння видимим наверненням людей. Єремія десятки років плакав на стінах Єрусалиму, та ніхто не каявся, і народ пішов у полон. Але Єремія виконав Божу волю.
Також розрісся наш волейбольний гурток. Ще влітку 2023-го ми почали з молоддю виходити в парк із волейбольним м’ячем і гітарою. Грали в колі, співали християнські пісні. До нас приєдналися декілька людей, зайшли в гості до церкви. А потім стали приходити на волейбол до церковної спортзали. У 2024 році було десь 15-20 гравців. А на сьогодні вже провели три турніри — з містянами, військовими. Назбиралося 6 команд (36 гравців). Кожного вечора у нас в спортзалі — або волейбол, або бадмінтон, і навіть іноді баскетбол. Із деякими гравцями здружилися ближче. Робили вечори-спілкування, де вони знайомилися з нашою молоддю, разом пили чай зі смаколиками… Двоє хлопців приходили на недільні богослужіння, потім на молодіжні, і навіть на HappyTime приводили своїх молодших. Одна сім’я переселенців теж прийшла до церкви через волейбол. Дідусь тепер постійно грає (він дуже спортивний), а онучку приводить на дитячий табір. Жалкую тільки про одне: через завантаженість у служінні зараз рідко потрапляю на волейбол — тільки в неділю.
А ще почали жіночу домашню групу. Це служіння виросло з потреби. Декілька мам підходили і казали: «От для дівчат ти проводиш зустрічі. А для нас?» Також деякі із молодих жінок нашої церкви 20-30 років вже не хотіли ходити на дівоче, бо там в основному вік — 14-17. Пастор благословив, я створила групу. І все зависло на півроку — ніяк не виходило зібратися разом. Але потім до нас на місію приїхала моя подруга. То дівоче передала їй, а сама зайнялася розвитком жіночого. На початку нове служіння забирає багато сил. Треба зануритися в контекст, зблизитися з людьми, знайти індивідуальний підхід, спільні теми…
Левову частку мого часу забирає левитське служіння. З 2024 року я стала керувати хором (наша регентка померла від раку). Довелося — очі бояться, а руки роблять. Я навчалася в музичній школі, тож певну освіту маю. Довелося розписувати, розучувати партії на всі пісні. Було велике навантаження на голосові зв’язки, постійна перевтома і сиплий голос. Це, напевно, найтяжче випробування для мене, бо спів — то моє життя. Молилася — але відповіді не було. З іншого боку — більше нікому цим зайнятися. Думаю іноді: як Павло жив із колючкою в тілі? Він теж не отримав зцілення. А Йов що переніс! Тож мусила вгамовувати свої емоції, страх, що втрачу голос, іноді роздратування… Постійно тікала в Боже Слово. Черпала втіху звідти. «А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» (Рим.15:4). Моя надія — що Христос контролює і цю ситуацію. Цитата Андрія Ходорчука дуже чітко передає мій стан: «Найбільша боротьба віри — це вірити, що Бог кращий за все, що ми втрачаємо через послух Йому». Отож через «не можу» продовжую служити. Досліджую біблійне підґрунтя поклоніння і хвали. Передаю іншим. Маю мрію — щоб хор складався з істинних поклонників Христа, які поклоняються не тільки в церкві, а й у повсякденному житті.
Багато друзів та знайомих з інших регіонів України питають мене, що буду робити далі. Фронт рухається. Ситуація стає гарячішою. Один мій друг Марк — літній чоловік із Англії, який з 2014 року живе в Україні і служить нашому народу — питає: «What’s your plan B»? («Який твій запасний план?») Кажу: «Марку, мій план А — слухати і виконувати те, що Бог мені скаже. Плану Б в мене немає». Тому, доки Господь дозволить, лишатимуся тут. «Будь мужній, і станьмо міцно за народ наш та за міста нашого Бога, а Господь нехай зробить, що добре в очах Його!» (2Сам.10:12).
Дарина Сафригіна, Донецька область, уривок з листа