«Я сидів у колодязі, де тепер лежить мертвий чоловік»
2 квітня 2022 року Збройні сили України звільнили від окупантів Київську область, а наступного дня весь світ побачив, що таке абсолютне зло. Ми всі бачили жахливі світлини з Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Ворзеля... Жахливішими за ці фотографії можуть бути лише історії з тих міст, де пройшло російське військо.
24 березня російські загарбники напали на реабілітаційний центр «Восор» у селі Мотижин Макарівського району Київської області та взяли в полон чергового служителя Олега Бондаренка. Як повідомив пастор церкви «Спасіння» Юрій Бабинець, близько 12:00 вороги відкрили вогонь із БТР по будівлі центру реабілітації. Люди, що перебували всередині, вистрибували з другого поверху. Солдати РФ увірвалися в приміщення та обстріляли всі кімнати. Олега Бондаренка зв’язали й відвезли в невідомому напрямку.
27 березня сталося справжнє чудо — Олегу дивом вдалося врятуватися. Історію його спасіння розповідає hromadske.ua. Виявляється, на реабілітаційний центр росіяни напали, бо думали, що там база українських військових. Тортури та крики ні в чому невинних людей, яких вбивали російські солдати — це три дні полону Олега.
Насправді вороги ознайомилися з реабілітаційним центром ще 23 березня. Прийшли, побачили, що військової бази там немає, а є тільки звичайні цивільні, та пішли далі. Однак наступного дня вирішили повернутися — і обстріляли центр. З того моменту окупанти почали бити й знущатися з Олега. Спочатку — прямо в приміщенні щойно обстріляного реабілітаційного центру. А тоді доправили на свою базу й продовжили тортури. «Вони прив’язали мене до поручнів, почали відпрацьовувати удари. Потім прив’язали до квадроцикла й посунули», — каже служитель.
На свої позиції Олега доставили із зав’язаними очима. Увесь час перебування там російські військові не відкривали йому очей, тож він не знав, де утримується. «У Бога велике почуття гумору, — каже чоловік. — Я постійно рвався в розвідку сюди, дізнатися, де «гради» стоять. Тепер привезли мене самі. Вони сюди всіх звозили й катували. Чув, що привезли двох дівчаток. Тоді один із них спитав: «Нащо ви їх так швидко замочили? Веселіше було б».
«Один біля голови стріляє, інший мені ноги розставив — та між ніг. Усе ближче й ближче. Потім автомат на хребет ставили — і лягали на нього. У мене тепер дірки в спині. А потім хотіли ноги переїхати БМП, пролетіли дуже близько. Лякали», — розповів Олег.
На базі чоловіка передали в руки окупанта з позивним «Вітебськ». Саме він допитував полоненого й намагався витягнути інформацію про «групу терористів», що нібито переховувалася в реабілітаційному центрі. «Казав: «Що ти тут розказуєш? Ваша головиха теж говорила, що бабусь годувала, а коли ноги почали прострілювати, то все розказала. Ти такий же. Твій реабілітаційний центр — це прикриття. Твої безногі — це прикриття. А насправді це база терористів, які нас мочать», — згадує Олег.
Старосту села Мотижин Ольгу Сухенко російські окупанти взяли в полон 23 березня разом із її чоловіком та сином. Після звільнення села їх знайшли вбитими. «Вони розповідали, що вбили голову, прострілювали їй ноги й катували. На очах у сина та чоловіка вбивали дружину й матір», — каже Олег.
Окупанти допитували Олега на вулиці. Увесь час у нього були зв’язані руки та зав’язані светром і футболкою очі. Коли починалися обстріли, лишали його на вулиці, а самі ховалися за металевими дверима. Це він розумів за звуками. «Я сидів на вулиці, і кожного разу, коли хтось проходив повз, били», — розповідає чоловік.
Одного разу, коли почався мінометний обстріл, хтось із солдатів-строковиків посадив його в колодязь. «Він надягнув на мене теплу шапку, замотав очі скотчем, одягнув пуховик і замотав скотчем, щоб не злетів. Я там сидів дві доби. Мені заборонили давати воду. Одного разу я попросив попити, а той відповів: пасторе, терпи, тобі ще небагато лишилося. Коли пішов дощ, я сидів і співав, а солдат накинув клейонку на колодязь і закрив цеглою, щоб мене не заливало».
Коли Олег сидів у колодязі другу добу, то почув, що окупанти привезли на базу ще одного чоловіка. «Він кричав. Потім я почув перший ляск. Здається, це був постріл. Напевно, в ногу, як вони зазвичай стріляють. Почали його бити по цій нозі. Спочатку годину били руками й ногами. Потім один сказав іншому: принеси палицю. Вони, напевно, поміж рук її засовували й ламали їх. Це з того, що я чув».
Коли чоловік уже хрипів, солдати відкрили люк колодязя, у якому сидів Олег. «Я вже подумав, що наступний, бо на мене щось нарили», — зізнається він. Олега з колодязя довелося діставати — після двох діб перебування там він не міг піднятися самостійно. Згадує, що першу добу ще намагався ставати на ноги, а на другу вони вже відмовили. Тіло вбитого чоловіка кинули в колодязь на місце Олега. Він, за словами служителя, разом із іншим дідусем підгодовував у сусідньому селі покинутих тварин. Їх обох росіяни впіймали й привезли на свою базу. «Коли вони годували тварин, налетіла розвідка й знайшла в нього фотографії колони. За це його привезли сюди, за це били й катували. Усе було через одне фото, уявляєте?» — каже Олег.
Після колодязя служителя кинули в сарай. Там був старший чоловік, доньку якого вбив російський снайпер. Сюди полоненим уперше принесли їжу — уху, буханець хліба й дві пляшки води. За словами Олега, у сарай добре долинали звуки з кімнати, де в окупантів був розміщений склад. Уранці 27 березня хтось із росіян казав: «Кидайте все, беріть лише спальні мішки». Мабуть, збиралися ночувати в лісі.
«Я молився, щоб про нас просто забули, не зайшли попрощатися. О пів на шосту ранку відчинилися двері. Кажуть: «Ми йдемо». До мене: «Бог почув твої молитви». До дідуся: «Іди сюди». Показав йому якесь дерево й каже: «Під цим деревом побачиш горбик, там стирчить палка. До неї прив’язаний пакетик. У ньому — прізвище та ім’я твоєї доньки. Я тобі пообіцяв, що її в яму не кину. Забереш її там», — розповідає Олег.
«Строковики нас попередили, щоб ми виходили не відразу, а через дві години, коли виїде техніка, — продовжує він. — Коли йшла колона, у них уже хтось стріляв. Думаю, саме тому не зайшли до нас попрощатися. Через дві години ми вийшли, і я зрозумів, де ми».
З полону Олег виходив разом із дідусем, який годував залишених тварин і чийого товариша окупанти вбили, а тіло кинули в колодязь. «Він дуже за мною доглядав, накривав, піднімав ноги. Хоча сам ледве вставав, 72 роки йому. Після звільнення ми йшли разом: я тримав його, він мене. Ішли й хиталися. Мені не вірилося, що ми вийшли. Емоції зашкалювали», — каже служитель.
Окрім катів із позивними «Вітебськ» і «Калуга», Олег запам’ятав іще одного. Той був старшим. Коли він приходив, усі інші пошепки розмовляли — панічно боялися й навіть не називали ні імені, ні позивного. «Вітебськ» казав: «Я на этой Украине мочил бы всех — женщин, детей. Мне жаль только собак и кошек, которых они побросали», — розповідає Олег.
Олег каже, що хотів би, щоб його катів узяли в полон. Він запитав би їх, чи знайшли вони в Україні фашистів. Тепер чоловік відновлюється й збирається знову допомагати людям. Просить обов’язково написати, що його врятував Бог.
sobor.com.ua