«Я знала, що можу померти, але всім серцем надіялася на Бога!»
Андрій і Тетяна Кущуки у шлюбі вже 17 років. Вони проживають у с. Рованці, поблизу Луцька, виховують чотирьох дітей. Відвідують церкву та беруть участь у служінні. Сім років тому їхню родину спіткало випробування — Тетяні поставили страшний діагноз: олігодендрогліома головного мозку. Про те, що допомогло пройти через цей непростий період, подружжя розповіло команді студії «Крок назустріч».
Діагноз: пухлина головного мозку
Тетяна: Почну з того, що невдовзі перед тим, як дізналася про свій діагноз, я стала замислюватися над Божою величчю. Дивилася на зорі, місяць, землю... Думала: «Боже, Ти такий сильний!» Через деякий час у мене стала сильно боліти голова. Пішла до лікаря, він каже: «Це мігрень». Виписав таблетки. Голова боліла як удень, так і вночі — постійно. Я пила таблетки, але біль не втишувався. Тоді мене направили на МРТ — і виявили пухлину в лівій півкулі головного мозку.
Пам’ятаю, як йшла до лікаря з результатами обстеження, а в серці спокій: як Бог дасть, так і буде… Лікар сказав відразу, що це пухлина, із якою довго не живуть. На той час мені було 30. Згодом знайома, яка працює в тій же лікарні, казала, що з таким діагнозом живуть 2-3 роки з операцією і півроку без неї. Лікар мені прямо так не сказав, але говорив спокійно й пояснив, що треба робити операцію. Інакше за півроку можу втратити мову, слух, зір, можу стати паралізованою. Тобто все найгірше може трапитися, тому що ця пухлина — одна з найагресивніших. Я поїхала додому, розказала Андрію...
Андрій: Це був великий шок. Раніше в нашій родині не бувало таких важких хвороб. Якісь незначні тільки. Ми стали молитися до Бога, збиратися сім’ями. Усі до нас приходили, щодня молилися, просили по церквах. Наша рованецька церква дуже багато молилася. Усі люди об’єдналися й ніби разом переживали це все. І це давало нам силу, терпіння.
Тетяна: Ми поїхали в Київ, ще раз обстежилися. Діагноз підтвердився, і там сказали робити операцію. Але якось до нас приїхав один служитель. Каже: «Давайте за вас помолимось». Ми помолилися — і мені перестала боліти голова.
Андрій: А перед тим вона ці 2-3 місяці майже не спала. Трималася за голову, тягнула себе за волосся. Був дуже сильний біль. Дуже важке життя було. Треба було якось суміщати і роботу, і сім’ю, і помогти Тані. Ця хвороба забирала все. Уся увага була на хворобі, щоб якось її перемогти.
Молитва і Божа відповідь
Тетяна: Я дуже аналізувала себе. Згадувала всі гріхи. Молилася: «Боже, скажи мені. Тільки так, щоб я зрозуміла!» І так хотілося, щоби Бог сказав: «Я тебе люблю!» На одній молитві було пророцтво, Бог сказав: «Я тебе люблю», і ще: «Це не за гріхи». Пам’ятаю, у мене така довіра до Бога була! Я казала: «Боже, якщо Ти готовий забрати мене, я згідна. Але ж чоловік, діти… Якщо Ти хочеш, щоб я пішла на операцію, я готова. Але Ти знаєш, як я хочу, щоб Ти зцілив мене!» Та що не сталося б, я знала, що все одно буду вірна Богові.
Андрій: Ці молитви, звісно, були особливими. Коли ти з Богом говориш ніби на рівних. Коли ставиш питання — і відразу в думках приходить відповідь. І через Біблію, і через братів, які навідували, Бог говорив до нас. Я Богу ставив конкретне питання. Я не розумів, як діти можуть бути без мами. Казав: «Я не хочу, щоб моїх дітей ростила якась чужа тьотя. І я хочу, щоб у них була мама!»
Тетяна: Мені так боліло, що навіть важко згадувати… А після молитви лягла спати, і чую — не болить голова. Вранці просинаюсь — не болить. Я так зраділа, думаю: «Все, я тепер зцілена!» Пішла до лікаря, мені знову зробили МРТ. Лікар сказав, що пухлина яка була, така і є, але вона не збільшилася. Ми попросили в нього поки не робити операції. Поки не болить — не робити.
Пройшов рік, я завагітніла четвертою дитинкою. Гінеколог направив нас до нейрохірурга. Той побачив мене вагітною і сказав: «Якщо пухлина дасться взнаки, то з вас двох будемо тебе спасати». Дозволив — і народила. Здоровенький хлопчик!
Виїзд у США і загострення хвороби
Тетяна: Коли почалася війна, ми поїхали спочатку в Німеччину. Там жили місяць-два. Потім Вітя — це рідний брат чоловіка — запросив нас у США. Ми купили білети. Дуже довго чекали. І за два дні до відльоту наші білети скасовують, гроші не віддають…
Андрій: І я кажу: «Значить — це Бог так розпорядився, щоб ми туди не їхали. Нам туди не потрібно їхати». А Таня каже: «У мене чомусь на серці, що треба їхати». І додає: «Якщо я помолюся і на ранок Бог дасть людину, яка оплатить білети, то це буде знак». І, як не дивно, вранці дзвонить Вітя, каже: «Знайшлася людина, яка хоче допомогти сім’ї з України». Так ми опинилися в Америці.
Тетяна: Ми переїхали у квітні, а в кінці вересня мені стало дуже погано. Раніше голова боліла тільки в одній точці, а тепер — повністю. Я не думала, не хотіла думати, що це пухлина... Але пішли в лікарню, і нам сказали, що пухлина збільшилася. Раніше вона була як виноградина, а тепер стала як апельсин.
Андрій: І лікар сказав, що потрібно якнайшвидше робити операцію. Ми й самі це розуміли. Якось Таня каже: «Андрюша, принеси мені з кухні води». А сама пішла у ванну. Чую: «Бабах!» Що таке? Приходжу — вона лежить. І вдарилася — кров тече. Я її — на ліжко, привів до тями. Поїхали в лікарню.
Тетяна: Нам сказали лишатися для операції. Але я попросила ще на день відкласти її. Хотіла попрощатися з дітьми. Ми поїхали додому, пішли до пасторів. Служителі помолилися, помазали оливою, благословили.
Із молитвою — на операцію
Тетяна: Одна знайома нам порадила поїхати на молитву до пророка. Там було дуже багато людей. І коли до нас дійшла черга, той пророк (ми не знали його, а він нас) помолився, і Бог наповнив його Духом. Він каже: «У кого є проблеми, облиште їх, тут є серйозна проблема». І він мені повністю розказав, як і що мене чекає. І передав слово: «Якщо будеш зі Мною, Я проведу і допоможу тобі». Наступного дня ми поїхали на операцію.
Андрій: Положили Таню на каталку. І лікар став детально розповідати, які ускладнення можуть бути: може не говорити, не бачити, не пам’ятати, може паралізувати… Та й взагалі на життя гарантії немає. А Таня як Таня — слухає і всміхається. Із вірою — до Бога!
Коли Таню забрали в операційну, я чекав у спеціальному кабінеті з іншими людьми. Там на табло були імена пацієнтів і показано кольорами, у кого на якій стадії операція. Тоді до мене дзвонили місцеві пастори з Ванкувера, говорили зі мною. У такі моменти здається, ніби ти лишився сам. У голову лізуть всякі думки. І ті дзвінки дуже підтримували під час очікування. Слава Богу, операція минула успішно. І відновлення проходило добре. Перші дні її годували тільки через крапельницю. Спочатку вона не говорила, тільки відкривала очі й тримала мене за руку.
Тетяна: Але 30% пухлини хірурги лишили, бо це було за оком, а там — дуже небезпечно. Через місяць призначили радіацію. Я пройшла десь 30-40 сеансів. Потім стала приймати хімію. Радіація — це прийшов, полежав, устав, пішов. Нічого не відчуваєш. А от від хімії страшенно нудило, я не могла нічого їсти. Дуже важкий був час. Я прийняла її перший раз, другий…
Потім до нас приїхав служитель і запропонував: «Якщо хочете, я за вас помолюся, щоби пухлини не було взагалі». І після молитви каже: «Ти здорова». — «А як мені знати?» — «Підеш на МРТ і побачиш». Через тиждень я пішла на МРТ, і мені сказали, що справді пухлини більше немає.
Андрій: А перед тим вона ходила на МРТ, і було видно, що пухлина зменшується, але все ще лишалися білі частинки. Коли ж прийшла останній раз, то лікарі сказали: «Ви вже повністю здорові». Кажуть: «У вас там, мабуть, хтось є — на небі!» Тому що дуже різко все зникло.
Нова проблема: тромби в легенях
Тетяна: Пам’ятаю, якось той самий служитель був у нас у гостях. Стали молитися, і було слово: «Тебе знову чекає трудність, але довіряй Мені — і пройдеш». Я ж якраз мала йти на МРТ на перевірку. Думаю: Боже, тільки б усе було добре! І обстеження показало, що все добре. Думаю: головне, що пухлини немає, решта — то таке… Раптом одного дня мені стала боліти голова. Вдихаю і не можу видихнути…
Андрій: Я був на роботі, дзвонить Ангеліна (дочка) і каже: «Мамі дуже недобре, швидко їдь додому!» Я приїжджаю, заходжу в хату, а вона просто задихається. Каже: «У мене, мабуть, коронавірус чи запалення». Ми — швидко в машину і в лікарню. Зробили кардіограму. Кажуть: «У вас тромби в легенях. І вже легені починають завмирати. Терміново треба на ранок робити операцію». Почали їй колоти розріджувачі крові.
Я поїхав додому до дітей. Кажу: «З мамою дуже погано — може дожити до ранку, може не дожити» — «Тату, стаємо і молимось!» Наші діти вже навчені: якщо мамі недобре, треба молитися. І під час молитви я почув голос: «Андрію, не переживай, все буде добре». Я голосів раніше ніколи не чув. Але після того спокій прийшов на серце. І ми лягли спати. Зранку встаю, швидко — в лікарню. Дивлюся — Таня ходить по палаті, ліжко застеляє. Каже: «Що я тут роблю?» Кажу: «Тобі, людино, операцію зараз мають робити!»
Тетяна: А зі мною все було добре. Я легко дихала. Лікарі перевірили — тромби ще були, але вже пішов процес покращення. І нас відпустили додому. Тільки ще півроку треба було таблетки приймати.
Підтримка церкви і надія на Бога
Тетяна: До нас приходило дуже багато людей із тої церкви, де ми були. Із 700 членів, напевно, десь 150 нас відвідали, дехто — по кілька разів. Зібрали фінансову допомогу. Привозили нам їсти. І в Україні в церкві теж молилися, переживали. Казали, що не було такого зібрання, де б не молилися за нас.
Андрій: Віруючі люди дуже згуртовані. Коли біда — це спільна біда. В одного болить — і всі співпереживають. Ти не лишаєшся сам на сам. Головне — не закриватися в собі, іти до церкви. Здається, просто прийшли люди, поспілкувалися, помолилися. А для нас це було дуже великою підтримкою.
Коли ти проходиш через таку хворобу, реально розумієш, що є Бог на світі. Що є Бог у будь-якій ситуації! І яка б ситуація не була в країні, як-от зараз — страшна війна, але в усіх обставинах є Божа рука. Іноді нам здавалося, що з тієї біди вже не виліземо. Але тепер оглядаємося і розуміємо: Бог провів нас, ми б самі не пройшли.
Тетяна: Хочу сказати людям, щоб завжди довіряли Богу. Неважливо, яка ситуація. Я розуміла, що можу померти, але надіялася на Нього. Довіряйте Господу — і ви пройдете. От просто серединою всією, всім, чим ти думаєш. Довіряти — це розуміти, хто такий Бог, який Він великий і славний. Розуміти, що Він знає, як краще для нас.
Андрій: У Біблії написано: усе що Бог робить — робить на добро. Здавалося б, що може бути гірше — твоїй жінці розрізають голову. Чому ми мали таке проходити? Але чомусь Бог веде такою дорогою. Тільки в небі все зрозуміємо.
Де люди ставлять крапку, Бог ставить кому. У Нього є вихід із будь-якої ситуації. І в Нього є Свій план. Якщо людина довіряється Богові, Він не дасть їй чогось непосильного— а стільки, скільки вона зможе знести.
