Гурт «Левит»: «Наша головна ціль — благовістя»
До вашої уваги розмова з нашими друзями і співпрацівниками місії «Голос надії» гуртом «Левит», які часто відвідують і допомагають у служінні місіонерам по всій Україні і закордоном. Сучасний склад гурту: Микола Кушнірчук, Роман Філімончук (дружина Мар’яна, 7 дітей), Сергій Новосад (дружина Олександра, 4 дітей), Володимир Смалько (дружина Наталія, 2 дітей).
Юрій: З чого розпочалося створення гурту «Левит»?
Микола: Співати ми всі любили з дитинства. Роман і Сергій співали зі своїми сім’ями. Мені доводилося співати з різними людьми, але не дозволяв собі навіть мріяти про свій гурт.
Все почалося в 2005 році. В Луцьку я жив на 40-му кварталі, і тут же жив Вадим Боярин. Він вів із Оленою Назарук підліткову групу. Ми познайомилися, і під час одної поїздки я почув як він співає, грає на гітарі. Подумав тоді: от би нам разом спробувати. І невдовзі випала нагода заспівати на весіллі. Кілька разів заспівали утрьох з Вадимом та Оленою.
Одного разу ми поїхали з Вадимом в моє село Рудники на День подяки. Згодом заспівали там на причасті. І побачили гарну реакцію людей. Ми співали одну з перших наших пісень «Нас в тайгу тут закинуто», я прочитав вірш про в’язнів. Люди дуже розчулилися. Пресвітер запропонував церкві: «Давайте помолимося за цих братів, ми бачимо, що Святий Дух діє через них». Це було підтримкою для нас. Тепер я сам, коли бачу молоді гурти, стараюся підбадьорити — це дуже важливо.
Після цього ми заспівали на молодіжному зібранні в луцькій церкві і нас стали брати з собою молодіжні керівники в різні поїздки. Так ми служили удвох з Вадимом протягом двох років. Назви гурту ще не було, при потребі нас підписували просто «Коля & Вадим».
Юрій: Як ваш дует став тріо?
Микола: Мені дуже подобалася одна пісня, це був досить старий запис чоловічого хору на касеті. Вона називалася «Пташечка». Але щоб її заспівати обов’язково потрібно було три голоси. Власне, бажання виконати цю пісню і спонукало нас шукати третього учасника. Вирішили запропонувати Ромі, хоча до цього ми з ним мало перетиналися, співали в різних хорах, а він співав у іншому гурті.
Одного разу ми брали участь у зібранні в Луцьку, я побачив, що Рома є в залі, і після служіння запитав у нього: «Чи хотів би ти співати разом із нами?» Він відповів: «Щоразу, як ви співаєте, я подумки співаю з вами третім голосом». Ми стали проводити співанки вже втрьох.
Роман: Ми мали тільки одну співанку, на якій підготували три пісні. Це був кінець 2007 року. Через деякий час хлопців запросили в Новостав на різдвяне зібрання. І вони попросили поїхати з ними. Пам’ятаю, що мені доводилося на ходу читати слова пісень, підбирати собі партії… Але це було перше служіння, де ми заспівали разом. І після того стали регулярно співати.
Дмитро: Як з’явилася назва гурту?
Микола: Якось ми в будень поїхали на зібрання в с. Корчин Рівненської області. Їхня молодь кудись поїхала, були самі літні люди. Але зібрання видалося дуже гарним, там все дуже просто, невимушено. Люди нас ледь не цілували. Підійшов літній чоловік, плаче, просить: «Дайте мені касету з вашими піснями». Звичайно, жодних записів у нас тоді не було і не передбачалося. Але щоб його потішити, кажу: «Лишіть свою адресу, якщо ми запишемо якісь пісні, то я вам вишлю». Через два місяці ми приїхали у Звіздівку, сусідню з Корчином. І той чоловік знову підходить. Я ще раз взяв адресу, бо загубив. І тоді ми вирішили: якщо люди просять, то все ж потрібно зробити запис.
Роман: В січні 2008 року ми поїхали у Воркуту. Це наша перша місіонерська поїздка. Вадим тоді не зміг поїхати. Зате їздив Сергій, хоча він тоді ще не співав із нами.
Микола: У Воркуті особливо була затребувана «Пташечка», присвячена в’язням за віру. Ми її вивчили новим складом — із Сергієм Новосадом, Костею Шибістим, Сашою Мельничуком, Іваном та Андрієм Близнюками — співали в церквах, в музеї, на День міста. Та поїздка тривала три тижні. Повернувшись, заспівали цю пісню в «Церкві Христа Спасителя». І це був аншлаг. Люди записували на диктофон, пересилали одне одному… Одна жінка розказувала: «Слухаємо кожен день! Моя сусідка має той запис, я приходжу до неї щодня, щоб послухати». І ми подумали: чого люди мають слухати неякісні записи з диктофона?
Роман: Спочатку хотіли записатися на церковну апаратуру, але цей варіант відпав. Почали запитувати, і нам порадили звернутися до Романа Сороки, світського спеціаліста, який мав професійну студію звукозапису. Ми прийшли до нього зовсім недосвідченими. Роман потім розповідав, що коли ми заспівали першу пісню, він подумав: «Люди добрі… Що я з ними буду робити?»
Микола: Він признався, що взяв нас тільки тому, що дуже потрібна була робота. Він молився, щоб Бог послав роботу. І коли отримав відповідь на молитву, то пообіцяв Богу, що навчить нас співати. Під час співпраці ми розкрилися для нього, а він для нас, потоваришували. Більшість часу він говорив, пояснював, ламав наші стереотипи. Після студії ми вийшли новими людьми.
Роман: Роман Сорока не вплинув на наш стиль, але вплинув на культуру співу, подачу. Він вчив нас різних вправ на дихання тощо. Власне під час запису першого альбому ми зрозуміли, що потрібна назва. Домовилися, що кожен запропонує свої варіанти. Були версії: «Пробудження», «Християнин», «Відрада», «Левит»…
Микола: І ми чомусь зупинилися на «Відраді». Але коли розказали звукооператору Роману, то він переконав, що «Левит» — набагато краще. Отож, наприкінці весни 2008 року з’явилася назва і вийшов перший альбом.
Юрій: Як змінювався склад вашого гурту протягом усього часу?
Роман: З Вадимом ми співали до 2012 року. Він чудовий співак, гітарист, але, працюючи на державній роботі, не міг надовго відлучатися з Луцька. Тому тривалих поїздок із ним було небагато.
Микола: Часто виручав Андрій Близнюк, заміняв Вадима. Ми позичали апаратуру в церкві «Віфанія», адже своєї ще не мали. Фонограми важко було дістати. А на гітарі, крім Вадима, ніхто з нас не грав…
Роман: До речі, щодо фонограм. Доводилося постійно шукати, просити… Але на той час, ніхто не хотів ділитися мінусами, була певна конкуренція. Якось в Україну приїхали «Поповичі» — Іван та Роза. Ми набралися відваги і вирішили попросити у них фонограми. Прийшли у гості, познайомилися. І на наше здивування вони сказали: «Брати, ми колись помремо. Беріть усі наші фонограми, співайте, хай пісня продовжує звучати!» І вони віддали усі, які мали — ми були вражені. І досі використовуємо деякі з них, навіть за сучасними критеріями вони звучать непогано.
Микола: «Поповичі» стали для нас прикладом у цьому. І ми завжди з радістю ділилися власними фонограмами з іншими гуртами.
Роман: Коли закінчили запис першого альбому, я сказав: «Все, більше ми записуватися не будемо, це така мука!» Але у 2010 році записали другий, у 2012 — планували третій.
Микола: Усе вже було готове до запису третього альбому, але Вадим перед одруженням поїхав на заробітки, а зрештою виїхав у США. Для гурту це був стрес, ми мусили терміново шукати заміну. Сергій перед цим уже підміняв Вадима, тож відразу подумали про нього.
Сергій: Для мене це було дуже несподівано. На той час я співав з сім’єю, також у братському колективі хористів, тобто був досить завантажений, скучати не доводилося. А тут хлопці приходять: «Ми хочемо, щоб ти співав із нами!»
Микола: Він був завантажений, але нас це не цікавило — нам потрібен був співак. До того ж, дізналися, що він ще й грає на гітарі. Якраз перед тим ми робили тематичне зібрання на тему гонінь, і співали «Пташечку» розширеним складом (із Сергієм та Андрієм) у супроводі хору. Отож ми прийшли до Сергія на перемовини, попросили, щоб батьки були присутніми. Ми знали, що його батько теж свого часу співав у гурті «Євангельський голос» і мав би підтримати нас. Я цілий вечір розказував, яке це благословенне і цікаве служіння, скільки ми об’їздили, пережили… Наводив різні аргументи — говорив і сам себе слухав. Сергій увесь цей час мовчав, а в кінці просто сказав: «Ні».
Роман: Незважаючи на відмову, ми якось переконали його прийти на співанку, а потім поїхали разом в Заболоття на зібрання. Це було перше служіння новим складом. Пам’ятаю, як Сергій на ходу підбирав акорди до пісень.
Микола: На той час ми вже мали власну апаратуру і поступово перейшли повністю на спів під фонограми. Почали запис третього альбому. Перший час доводилося брати Сергія штурмом. Він все відмовлявся, казав, що ще не готовий.
Роман: Але Роман Сорока, почувши його вокал, сказав: «Достойна заміна». У 2014 році ми записали четвертий альбом цим самим складом. А п’ятий — у 2017 році. Одного разу, ще перед записом п’ятого альбому ми поїхали на Полтавщину і взяли із собою Вову. Тоді ми ще не знали, що він стане членом нашого гурту.
Володимир: Я дружив із Роминим шваґром Олегом Маслянко, ми з ним співали, їздили, десь і з Ромою перетиналися. Коли мене запросили в поїздку, я був приємно здивований і з радістю погодився.
Микола: Як тільки Вова сів у бус, ми зрозуміли, що з ним не буде сумно. Усю дорогу він щось розповідав. І загалом поїздка вийшла дуже цікавою. Крім того, що Вова робив вступи перед нашими піснями, він також сам заспівав кілька пісень соло під гітару, одна з них — «За руку тримай». Пізніше ми запропонували включити цю пісню до нашого альбому. У нас була традиція, починаючи з другого альбому, запрошувати друзів до спільного виконання якоїсь пісні.
Ми запрошували Вову в поїздки все частіше і частіше. Якось Сергій каже: «Давайте вже запропонуємо йому приєднатися до гурту». І Вова погодився. Таким чином з 2018 року ми стали квартетом. А в 2020 записали шостий альбом.
Дмитро: Чи бували моменти, коли існування гурту було під загрозою?
Микола: Ну, коли Вадим поїхав, було складно. Розходитися не збиралися, але, якби Сергій не погодився, то всяке могло бути…
Роман: Дехто думав, що ми одружимося і перестанемо співати. Але, дякувати Богу і нашим дружинам, це не завадило служінню. Звичайно бувають моменти певної перевтоми від постійних поїздок, приходять думки: «Може, вже досить?» Але особисто мене завжди тримає графік заздалегідь запланованих заходів, на яких ми пообіцяли бути. А також відповідальність за служіння перед Богом.
Микола: Так, у найбільш гарячий період (весна-літо), у нас все розписано на два з половиною місяці наперед. Щодо себе, можу сказати, що я завжди любив це служіння і не сприймав його як якусь надзвичайну жертву зі свого боку. Якби навіть не було вічності і нагороди, я все одно це робив би, бо воно приносить мені велику радість.
Юрій: Скільки у вас буває подорожей на рік?
Микола: З 2016 року я вів записи кожної поїздки. Спершу записував у зошит дуже детально, як все пройшло. Але це досить складно, тому став обмежуватися датою і населеним пунктом. А Рома веде електронний щоденник.
Роман: У 2018 році ми відвідали Устилуг, церкву Юрія Вавринюка. Він заглянув у телефон і каже: «Ви в нас були такого-то числа, проповідували на таку-то тему…» Ми здивувалися: «Що це у вас за додаток?» І з тих пір я зареєструвався і теж почав вести такі записи, зокрема — де і які пісні ми співали, щоб не повторюватися при наступному візиті.
В середньому ми маємо 120 заходів на рік. Найбільш плідним роком видався 2011 — святкування 450-річчя Пересопницької Євангелії. Тоді ми провели 176 служінь. Під час війни кількість поїздок зросла. Наприклад, з середини 2022 до середини 2023 року проїхали 30000 км. Це враховуючи, що зараз не виїжджаємо за межі України. Коли подорожували закордон, то за одну поїздку могли подолати половину цієї відстані.
Володимир: А ще цікавий факт: підрахували, що за минулий рік ми не були вдома сумарно три місяці. Я навіть не думав, що так багато.
Дмитро: Яка географія ваших поїздок?
Микола: В Україні ми служили в усіх областях. Закордоном — в Білорусії, Росії, Болгарії, Монголії, Польщі, Німеччині, Італії, Латвії, США.
Юрій: Напрошується питання: як ваші дружини це витримують і як ставляться до вашого служіння?
Сергій: Дякую Богові, маю найкращу в світі дружину. Ніколи не ставить питань щодо цього. Тільки може запитати: «Ти цієї неділі будеш вдома?»
Володимир: Загалом дружина благословляє, підтримує, особливо, коли плани узгоджені заздалегідь. Хоча іноді бувають і спонтанні виїзди. Я б сказав, що для жінок це більша жертва, ніж для нас. Адже народжуються діти, стає більше клопотів. Ми домовилися так: якщо благословляти — то без нарікань і невдоволення. Але я прошу, як тільки для неї це стане надто важко, щоб вона прямо сказала мені.
Роман: Бувало, що раптово похворіли діти, то доводилося навіть відміняти деякі поїздки. Бувало, що дружина залишалася сама із хворими дітьми. З одного боку — хвилювання за сім’ю, а одночасно з тим — ми переживали особливі благословення в служінні.
Юрій: Чи залучаєте ви дітей до служіння, чи виявляють вони самі ініціативу?
Роман: Діти навперебій просять узяти їх з собою. Якщо якісь одноденні поїздки, іноді беру когось, по черзі. Я вважаю, це необхідно, діти мають бачити і розуміти, чим займається батько. Це формує їх. Також залучаємо дітей до співу, вони знають наші пісні напам’ять, співають з нами на зібраннях, на дитячих заходах. Навіть в одному з альбомів можна почути голос мого Назара.
Юрій: Як війна вплинула на ваше служіння?
Роман: Перший місяць я був у розгубленому стані. Ставив собі питання: «От кому тепер потрібен наш спів?» Горе, траур — яка тут музика? Але всі ми прийняли рішення лишатися в Україні. Перша поїздка під час війни була з Миколою Синюком в Ковель на служіння для біженців.
Вражаючою була поїздка в Київ після деокупації області. Місцями ще стояли спалені автомобілі, дорога була посічена снарядами. Місто ніби порожнє, машин майже немає. А в будинку культури Святошина зібралася повна зала людей. Служіння було дуже зворушливим. Люди підходили, дякували за підтримку, казали: «Ми ніби на небі побували!» І ми зрозуміли, що й під час війни наша пісня актуальна.
Якщо говорити про те, що змінилося, то це тривалість поїздок, репертуар. Насамперед, репертуар повністю українізувався. Пам’ятаю, в селі на Харківщині ми заспівали одну-єдину російську пісню. Підійшла жінка і каже: «Ваша пісня дуже гарна, але співайте будь ласка українською. Я все життя була російськомовною, але більше не хочу. Вони стільки нам зла зробили…» Після того ми не співаємо російською.
Юрій: Чи можете пригадати історії навернення людей до Бога через ваші пісні?
Микола: Дуже часто просто підходять люди і кажуть: «Ми такі щасливі, ніколи такого стану не переживали, не знаємо, що з нами відбувається». Тобто їм не вистачає слів пояснити дію Святого Духа. Також були пророцтва, що ми тільки у вічності дізнаємося, скільки людей прийшли до Бога через наше служіння.
Роман: Мені пригадується поїздка на Байкал в 2011 році. Їдучи п’ять днів у потязі, ми дуже багато співали, люди з усього вагону сходилися до нас, іноді навіть не було часу пообідати. З багатьма познайомилися, подарували диски, обмінялися контактами і потім підтримували зв’язок.
Був випадок в одній із церков Львова. В кінці зібрання покаялися кілька людей. Через рік чи два ми знову приїхали в цю церкву, і знову покаялися люди. Ми підійшли познайомитися, а нам кажуть: «Минулого разу, як ви приїжджали, ми навернулися до Бога, а сьогодні — наші родичі, яких ми запросили!»
Володимир: Навіть якщо зайти на канал гурту в YouTube, то можна прочитати багато відгуків з перших вуст, де люди пишуть, з якого вони міста чи села і що пережили, побувавши на євангелізації.
Юрій: З вашого досвіду, наскільки важливе музичне служіння у благовісті?
Микола: Дуже важливе. Я б усі сили прикладав би для розвитку музичного служіння. Музика і спів часом повністю міняють атмосферу на богослужінні. Коли співають посвячені люди при Божому благословенні — це рушійна сила.
Володимир: Скажу за себе: якби я був світською людиною, то найімовірніше навернувся б до Бога через хорошу пісню у якісному виконанні. Мене це дуже торкається. Не хочу знецінити служіння проповіді, тут має бути баланс.
Микола: Мені подобається вислів: «Помазання — це щось більше, ніж просто талант, це щось більше, ніж просто праця над собою, це щось більше, ніж може дати людина, це Боже сприяння і втручання». Я вважаю, що з нами є помазання завдяки тим людям, які постійно за нас моляться.
Роман: До речі, був випадок закордоном, коли ми мало не потрапили в аварію. Дякувати Богу, ніхто не постраждав. Повернувшись після поїздки, спілкувалися з одною сестрою, нашою молитовницею. І вона питає: «Де ви були в такий-то день рано вранці? Я відчула спонукання від Бога все залишити і терміново молитися за вас». А це був час, коли з нами трапилася ДТП. Можливо, все склалося б набагато гірше, якби не молитва.
Юрій: Як ви обираєте пісні для свого репертуару? Наскільки він великий?
Микола: Кожен з учасників може запропонувати пісню, яка припала йому до серця. На сьогодні, якщо взяти студійні — це буде близько 90. У нашій папці вивчених пісень — тільки українських 160. А ще є окрема папка — весільні, окрема — тематичні, святкові.
Роман: Не всі пісні я особисто готовий співати. Наприклад, колись в репертуарі гурту була пісня з такими словами: «Я хотел бы страдать, как страдают снопы на току». Я розумію, що страждань не уникнути, але я не хочу страждати, як снопи на току, це неправда. Також буває, що пісня не підходить нам з точки зору вокалу. А взагалі один з головних критеріїв — до чого спонукає пісня, який її настрій?
Юрій: Ви майже не співаєте на весіллях. Чому?
Роман: Коли ми купували апаратуру, то довелося вкласти немалі кошти. Хотілося трохи компенсувати, то ми взяли кілька весіль і то за символічну ціну. Але переважно співали безкоштовно — в місіонерів, в людей, які не можуть собі дозволити оплатити гурт, або на весіллях, де більша частина гостей були невоцерковлені. Звичайно, співали в родичів, близьких друзів. А решті — відмовляли. По-перше, ми не бачимо себе весільним гуртом. Наша головна ціль — благовістя. По-друге, через щільний графік зазвичай у нас вже зайняті дати, на які запрошують.
Дмитро: З якими гуртами ви мали спільні виступи?
Микола: Колись ми мали співанку, готувалися до поїздки на Конгрес, і я кажу: «От би нам з Джорджем Давидюком заспівати!» І на Конгресі підходить ведучий: «Джордж питає, чи немає у вас в репертуарі якоїсь пісні, яку він міг би з вами заспівати?» Кажемо: «Є, його авторська пісня «Як праця закінчиться тут вже моя». І ми заспівали разом. Також співали з гуртами «Кришталь», «Авен-Єзер» та іншими.
Роман: Для нас було честю ще на початку нашого служіння побувати в Царичанці Дніпропетровської області і познайомитися з гуртом «Сіон». Мали з ними дуже гарне спілкування, вони поділилися з нами власним досвідом. Але ми не співали разом.
Юрій: Чи є автори, які пишуть вам пісні, музику?
Роман: Переважно ми беремо вже готові пісні. А якщо говорити про авторські, то найбільше нам подарувала Аліна Соколовська, за що ми їй дуже вдячні. Перекладали нам з російської Дмитро Довбуш, Василь Мартинюк, Ольга Міцевська, Лариса Усік, Людмила Конопуд.
Дмитро: Що ви відповідаєте людям, які говорять, що ваш стиль несучасний?
Роман: Буває, що підсміюються, але ми не ображаємося. Ми співаємо те, що нам самим подобається і що ближче для нашої аудиторії. Ми виростали на «Давидюках», «Папірниках», «Авен-Єзері», «Берниках», «Русавуках», «Євангельському голосі». І це нас сформувало саме такими, якими ми є. Звичайно, зараз молодь слухає трохи іншу музику. Але якщо говорити про нашу аудиторію на YouTube, то основну частину складає вікова категорія 24-35 років.
Юрій: Які пісні з вашого репертуару особливо полюбилися людям?
Микола: Був час, коли ми на кожному зібранні співали «Пташечку», потім «Єрусалим», «Гефсиманію». Також «О, родное синее небо», «Бачу Бога кожен день». Одні відходили, на їхнє місце приходили інші. Сьогодні найбільш актуальні «Змилуйся, Господь, над нами» та «Нас навчали в сім’ї».
Найбільше переглядів на нашому каналі має «Пташечка» — більше мільйона. На каналі «Кроку назустріч» є пісня «В последний день» з духовим оркестром, там теж більше мільйона переглядів.
Дмитро: Що для кожного з вас значить гурт «Левит»?
Роман: «Левит» — це моє служіння і, якщо брати до одруження, це 80% мого часу. Величезна частина життя. Просто не уявляю себе без гурту.
Володимир: У 18 років я отримав пророче слово, що благовістя — це мій уділ. Тому гурт для мене — великою мірою покликання.
Микола: Моє життя завжди оберталося навколо «Левита», я жив ним. Коли треба було обирати між особистими справами та служінням, то в пріоритеті завжди був гурт. Кілька разів до мене було пророцтво, що Бог призначив до цього служіння ще від утроби матері.
Дмитро: Що вас мотивує займатися справою, яка з матеріальної точки зору невигідна?
Микола: Для мене це питання на зразок: «Що тебе мотивує любити матір?» А хіба може бути по-іншому? Ми бачимо потребу, маємо певний успіх і отримуємо від цього служіння задоволення. Звісно, час від часу нам доводилося чути: «Що ви все їздите, співаєте? Коли ви маєте заробляти? Як ви будете жити?» Але Бог завжди піклувався про наші потреби.
Якось ми їхали служити в Карпати, я розговорився з Андрієм Близнюком і трохи пожурився йому, мовляв: «У інших людей все влаштовується, а в мене нічого немає…» Після зібрання обідали в пастора. І вже збиралися виходити з хати, коли хтось запропонував помолитися. А ми не знали, що дружина пастора пророкує. Всі молилися в залі, а я вже був взутий — в коридорі. І вона відразу підійшла до мене, повторила все, що я казав в машині Андрію, і було Слово: «Служи Мені і будеш мати, все, що потрібно!» Так і сталося.
Роман: Пам’ятаю, якось ми їхали в Німеччину на роботу, саме тоді був значний стрибок долара, і Сергій зізнався: «Як добре, що ви мене вмовили приєднатися до гурту. Бо я якраз планував позичати гроші, вкладатися в бізнес. Якби я це зробив, то зараз загруз би по самі вуха…»
Коли ти служиш, то й сам зростаєш духовно. Коли водойма приймає і віддає воду, вона свіжа, а коли тільки збирає, то застоюється. Праця в команді формує тебе як особистість, вчить будувати стосунки. Також я побачив: чим більше служу, тим більше Бог благословляє в житті. Дивишся: ніби й мало був на роботі, але Бог дав сили працювати понад норму — і нічого не втратив, навпаки надбав.
Володимир: Мене з дитинства батько навчав, що людина не має сидіти, склавши руки, треба щось робити. Це стосується і служіння — ти повинен бути корисний, служити тим даром, якого отримав. Тому більш логічним було б питання не «Чому ти це робиш?», а «Чому ти не робиш того, до чого покликаний?» Але тут на романтиці далеко не заїдеш, це має бути свідомий вибір.
Юрій: Хто найбільше підтримував ваше служіння?
Микола: Місія «Голос надії» нам допомагала з апаратурою, з транспортом. Також є окремі люди, які не хочуть публічного розголосу, але кілька разів надали нам суттєву допомогу. Щиро дякуємо нашим благодійникам та молитовникам за підтримку. А також тим, хто служив разом з нами: Юрію та Богдану Кравчукам, Тарасу Потамашнєву, Ігорю Скоцю, Степану Янюку, Володимиру Гусаку, Володимиру Москвичу, Анатолію Москвичу, Олександру та Надії Шевчукам, Руслану Шкляруку, Андрію Фаєрчуку, Олександру Боярину. Цінуємо кожним із вас, благословляємо іменем Господнім!
