Людмила Токар: «Нехай буде так, як Ти хочеш, Боже»
Інтерв’ю з місіонеркою Людмилою Токар, яка працює разом із чоловіком Олександром у Казахстані, в Астані. Про місіонерство, єдність та служіння дітям.
– Людмило, ви мені знайомі як місіонерка в Україні.
– Так, моє дівоче прізвище Харкалюк, і в Союзі Церков, старший єпископ якого Михайло Паночко, я була відповідальною за дитячий євангелізм. У 1915 році вийшла заміж. У нас із Олександром це перший шлюб. Своїх дітей не маємо, але є діти, з якими працюємо, і яких вважаємо своїми, вони в нашому серці. Господь збагачує наші серця саме дітьми, сердець яких ми торкаємося Євангелією. Працюємо в Казахстані, в Астані, з дітками: проводимо табори, дитячі площадки, готуємо вчителів, тобто викладаємо, служимо наскільки можемо. Мої тато й мама з Миколаївської області, вони віруючі. Є у мене брат, він християнин і місіонер, одружений. Моє серце радіє, що у мене віруюча родина. Вона мене підтримує, зокрема молитовно.
– Оскільки ви працюєте з дітьми, то, мабуть, ви професійний педагог?
– Перша моя освіта торгово-економічна. Я не мала ніякої справи з педагогікою. А педагогічний факультет закінчила заочно й зовсім недавно. Я раніше взагалі не бачила себе в дитячому служінні. Казала пастору: «Я в Афганістан піду, але не до дітей, це не моє, ні!» Коли Бог покликав мене працювати з дітьми, то я спочатку говорила, що я не знаю, не вмію, не можу. А потім сказала: «Нехай буде так, як Ти хочеш, Боже». І Бог давав силу, відкривав можливості. Це була Його школа педагогіки. Коли Бог вибирає на служіння, то Він дає розуміння, дає відкриття. Він учить. І з Ним відкриваєш якісь неймовірні можливості. А Казахстан якоюсь мірою став моїм Афганістаном.
– Казахстан для вас – це країна змін. Які особливості служіння в ньому?
– Так, змінилася культура мого перебування, змінилося багато що в житті. У Казахстані дуже багато заборон. Забороняється місіонерська діяльність, євангелізації, багато штрафів у церквах, навіть засуджують. Заборонена праця з дітьми. Учителі, які там працюють, знають про це – і йдуть на ризик. Їхнє посвячення справі стало мені викликом. Оскільки я працюю в мусульманській країні, то маю розуміти, як до людей, зокрема до дітей, підійти. Коли проводила урок в Казахстані, а там дітки різні приходять, то одного разу, як я сказала «Слава Ісусу», двоє діток відповіли: «Слава Аллаху». Я ще раз переконалася, що це дуже специфічна культура і треба знати її особливості, що треба торкатися сердець любов’ю і життям, щоб діти сказали «Слава Ісусу».
– Як вам вдається працювати в такій обстановці, на такому ґрунті релігійному?
– Я одне ціле з тими людьми, які там працюють. У нас є розуміння, що без дітей немає майбутнього. Крім того, ми впевнені, що Бог нас покликав на це служіння й потрібно виконувати справу Божу. У радянському союзі також були заборони, але люди робили свою справу, вони не могли інакше. Якщо ти відроджений, народжений від Господа, то розумієш своє покликання. Але як це робити – це вже інше питання. Коли є в серці бажання працювати – то Бог відкриває можливості. Ми не афішуємо своєї роботи. У церквах є недільні школи, але вони так не називаються, ризикуючи, проводимо дитячі табори. Це не гласно. За містами збираємося. Так само, як домашні групи: є заборона, але все одно люди збираються і проводять. Що є неможливе для Господа? І кого нам більше слухати? Церкви багато моляться. У нашій церкві щодня о 7-й годині молитва й розбір Слова Божого. Ми розуміємо, що наша сила в Богові. Якщо Він нам дасть, захистить і збереже, то так і буде.
– Думаю, що Господь вас підбадьорює в цій праці.
– Так, зокрема тим, що навертаються діти. І це для нас велике благословення. Ми бачимо плід. Можливо, не стільки дітей, скільки б ми хотіли. Приємно, що приходять нові діти. Ми працюємо з ними, з їхніми батьками. Ми раз на місяць проводимо для них свята через різні соціальні служби й програми. Одного разу навіть акімат столиці дав згоду на проведення медичної акції, на якій було багато християн. Це настільки зацікавило людей, що вони навіть залишили свої відгуки. Бог відкриває двері там, де ми навіть не уявляли собі, – і це нас зміцнює.
– У Діях апостолів написано, що перші християни перебували в науці апостольській, в єдності, у молитвах – і Бог діяв.
– Щодо єдності, то розкажу невелике свідчення. У 1990-х роках у Казахстані було пробудження, потім пішов спад духовний, багато хто виїхав із Казахстану, служителів залишилася небагато. Настільки були сильні заборони, що люди закривалися самі в собі, у своїх церквах. Одні боялися, бо багатьох штрафували, інші спостерігали. І ми стали організовувати багато спільних зустрічей, різні спілкування, і я думаю, що це матиме велике благословення. Єдність має велику силу. Тепер у нас порушується питання, щоб об’єднати церкви, бо по одному нас легко позакривають. Наше завдання – максимально в єдиному дусі збирати людей для спілкування, надихати їх, давати їм знання. Потрібно, щоб вони більше були разом. Бо ж роками не знали один одного, а тепер збираються як друзі. Вони радіють і кажуть, що навіть і не знали, що нас так багато. Ми ділимося з ними різними матеріалами. І це мене надихає, хоч я і маю ностальгію за Україною. Надихає їхня радість і те, що я можу їм щось дати, що виконую волю Божу. Бо до цього й покликав нас Бог: служити, віддавати – і від цього наповнюватися Його милістю й радістю.
– Людмило, що ти побажаєш для місіонерів?
– Мене часто запитують, чи не хочу я повернутися в Україну. По-людськи, я хотіла б повернутися, бо в Україні моє коріння, рідня, тут я зростала, служила, тут свої переваги. Але з часу свого місіонерства в місії «Голос надії», у цій великій сім’ї, я отримувала великі благословення Божі. Коли ти знаєш волю Божу, коли ти знаєш, що Бог тебе покликав, то які б не були складні обставини, розумієш ти їх чи не розумієш, і йдеш туди, куди веде тебе Бог, – то Він компенсує всі труднощі Своєю присутністю, Своїм Словом, Своїм натхненням. І це задовольняє твій духовний світ, тебе всередині. Ти відчуваєш насолоду. Я люблю послання апостола Павла. Він часто подорожував, був у різних місцях. Його били, проганяли, а він повертався. Постає питання: «Чому? Ти ж уже від них постраждав, отряси порох із ніг своїх». Просто, він знав волю Божу, виконуючи її, він переживав щось дуже особливе, він скуштував велике благословення. А воно покриває всі складнощі, всі обмеження й усе, що ти переживаєш. Коли ти виконуєш волю Божу – це радує серце Бога, а заодно й твоє. Є в церкві багато людей, які ходять в зібрання, але не мають тієї радості, бо не виконують волі Божої. А радість у тому, щоб іти за Божим покликом.
Василь Мартинюк