Микола Кулакевич: «Ми покликані проповідувати, незалежно від обставин»
Війна змінила життя мільйонів українців та не зупинила тих, хто покликаний служити людям і звіщати Євангелію. У с. Пархомівка, що на Харківщині, пастор-місіонер, капелан Микола Кулакевич уже багато років поєднує духовну працю з практичною турботою про людей. Говоримо зі служителем про пройдений шлях та сучасні виклики.
— Брате Миколо, ти поєднуєш кілька служінь: пастора, місіонера, євангеліста, а з початком війни ще й капелана та волонтера. Водночас видно серйозну увагу до господарської частини. Що у твоєму служінні є головним — духовна чи практична складова? І як усе це вдається реалізовувати?
— Те, що сьогодні є — будівлі, побут, інфраструктура — не було первинною метою. Усе виникло як відповідь на реальні потреби служіння. Спочатку була духовна праця: приходили люди, приїжджали місіонерські команди з різних областей України. Тоді й постало питання житла та організації побуту. Ми не починали з будівництва — ми починали зі служіння. Матеріальна база стала його наслідком. І це не заслуга однієї людини — є команда, яка працює разом. Найважливішими залишаються бачення і духовна праця, а матеріальне є лише інструментом. Якщо Бог дає бачення, Він дає і ресурси для його здійснення.
— Ти ще молодий, але маєш значний досвід служіння. Як ти формувався?
— Мені 36 років. У 17 я вступив до Київського біблійного інституту й навчався там три роки. Уже з 18-ти активно служив, а в 23 роки був рукопокладений на пастора церкви в Пархомівці. Фактично все моє доросле життя пов’язане зі служінням.
— Де ти народився і в якій сім’ї зростав? Як відбулося твоє навернення до Бога?
— Я родом із селища Рокитне Рівненської області. Виріс у віруючій сім’ї: батько був дияконом, мама співала в хорі. У наших батьків шестеро синів, і я — найстарший. Нас виховували в дисципліні, відповідальності та розумінні обов’язку. Особливих поблажок не було. Настав момент, коли я усвідомив, що є грішником і потребую спасіння. Тоді я покаявся, і майже відразу з’явилося бажання служити Богові. Воно було ще з дитинства, але саме тоді стало усвідомленим рішенням. Наступним кроком стало навчання в біблійному інституті.
— Що вплинуло на твоє рішення стати місіонером і як ти опинився на Харківщині?
— Великий вплив мали свідчення місіонерів, які приїжджали до нашої церкви. Їхнє служіння надихало мене настільки, що я відчував добру заздрість. Також багато читав місіонерської літератури, а особливо мене надихали подорожі апостола Павла. Розуміючи, що потребую підготовки, я вступив до біблійного інституту, а згодом навчався і в Острозькій академії. Під час навчання ми регулярно брали участь у місіонерських поїздках по Україні та за кордоном. Саме під час однієї з таких поїздок я вперше потрапив на Харківщину. Спочатку як гість, але згодом сформувалися близькі стосунки з місцевими братами, зокрема із Сергієм Циганковим. Поступово Харківщина стала для мене рідною. Почав тут служити з 2012 року, а в 2013 був рукопокладений.
— Ти приїхав сюди вже сімейною людиною?
— Спочатку приїхав холостяком, у 21 рік. Але коли остаточно переїжджав, то вже був одружений. Події розвивалися дуже швидко: у четвер купив автомобіль, у п’ятницю знайшов житло, у неділю відбулося весілля, а через кілька днів ми з дружиною переїхали до Пархомівки. Сьогодні, можливо, я діяв би обережніше, але тоді була сміливість і довіра Богові. Мою дружину звуть Ірина, вона родом із Вараша. У нас троє синів: Даніел (12 років), Давид (9), Матвій (7). Дружина виконує надзвичайно важливу працю: займається дітьми, побутом, приймає гостей і забезпечує надійний тил, підтримуючи мене в служінні.
— Коли ти починав тут працювати, чи уявляв, що служіння настільки розшириться?
— Ні. І навіть думаю, якби Бог одразу показав увесь шлях із його труднощами, погодитися було б непросто. Бог веде поступово. Ми просто старалися бути вірними у щоденній праці, без прагнення до масштабності чи впливовості. А розвиток став наслідком цієї вірності.
— Чи були моменти виснаження або бажання все залишити?
— Труднощів вистачало і вистачає. Але того, що сьогодні називають вигоранням, я не переживав. Переконаний, що ключову роль відіграє баланс між служінням, сім’єю, відпочинком і особистими стосунками з Богом. Коли цей баланс збережений, навіть велике навантаження не руйнує людину.
— Розкажи про напрямки служіння. Зокрема про те, як виник реабілітаційний центр.
— Це не було спонтанним рішенням. Близько трьох років я молився про центр, бо бачив велику потребу. Розумів також, що потрібна людина, яка сама пройшла шлях залежності. І Бог послав Олексія Томіна. Ми почали з малого: орендували будинок на рік, щоб перевірити, як працюватиме служіння. Через рік уже мали близько 11 підопічних і змогли придбати власний будинок.
Частині людей після реабілітації не було куди повертатися: хтось залишився без житла, хтось потребував постійного догляду. Ми не могли просто відпустити їх назад у середовище, яке знову зруйнує їхнє життя. Так виник дім милосердя. Сьогодні там постійно мешкають 7 людей, серед яких є й незрячі. Нещодавно ми придбали більший будинок і плануємо перенести туди дім милосердя, а попереднє приміщення використати для розвитку служіння реабілітації.
— Чи відрізняються підходи до цих двох служінь?
— Так, суттєво. Реабілітаційний центр має бути максимально віддаленим від спокус і звичного середовища. Натомість Дім милосердя повинен бути ближче до інфраструктури, щоб забезпечити належний догляд і доступ до медичної допомоги.
— Які плоди дає реабілітаційне служіння?
— Приблизно 7% підопічних залишаються в церкві, і це хороший показник. Ми намагаємося одразу залучати людей до активного життя церкви, адже без цього ризик повернення до старого способу життя значно зростає. Один із принципів реабілітації — вивести людину зі звичного середовища. Після завершення програми багато хто повертається у свої регіони, і відстежити їхній подальший шлях непросто. Проте є дуже показовий результат: сьогодні в нашій команді служать семеро братів, які самі свого часу пройшли реабілітацію. Вони здобули біблійну освіту, несуть відповідальне служіння, мають сім’ї, дітей і ведуть стабільне християнське життя. Для мене це один із найкращих плодів цієї праці.
— Як ви започаткували підсобне господарство?
— Це була практична необхідність. Саме через те, що маємо реабілітаційний центр і інші служіння — людей треба годувати. Починали з птахів, тепер маємо близько 150 овець.
— У яких населених пунктах ви регулярно проводите служіння?
— У Пархомівці є дім молитви, але він уже замалий. Там робимо молитовні зібрання та зустрічі місіонерів, а недільні богослужіння вже третій рік поспіль відбуваються в будинку культури. Маємо також земельну ділянку під будівництво нового дому, але через близькість до кордону та безпекову ситуацію великі проєкти наразі призупинені. Працюємо над тим, що не потребує значних фінансових вкладень. Також доми молитви є в Сонячному, Сидорячому, Каплунівці, Козіївці, Качалівці, Гуті, Олексіївці. Там проводяться богослужіння та недільні школи. Крім того, працюємо ще в низці сіл, де зустрічаємося з людьми в клубах, бібліотеках. Загалом охоплюємо близько 20 населених пунктів. Намагаємося організувати, щоб місіонери жили безпосередньо там, де служать. Це значно підвищує ефективність праці. Зазвичай кожен відповідає не лише за своє село, а й за одне-два сусідніх.
— Як формується команда служителів?
— Є кілька простих принципів. По-перше, потрібно бути відкритим до людей. По-друге, я не відділяю себе від команди — живу й працюю в тих самих умовах. По-третє, ми відкриті для всіх, хто хоче долучитися до служіння. Наприклад, лише за два тижні перед Великоднем до нас приїхало понад 50 людей із різних церков і місій. Попри небезпеку та постійні обстріли, навіть короткотермінові команди можуть зробити дуже багато. Найчастіше приїжджають з Рівненщини — Володимирецького, Сарненського та Рокитнівського районів. Також з Волині — з Луцька, Каменя-Каширського тощо.
— Розкажи детальніше про соціальне служіння.
— Це важливий напрямок нашої роботи. Регулярно роздаємо засоби гігієни. Щотижня забезпечуємо людей хлібом — приблизно 700 буханців. У Краснокутську маємо пекарню, але через перебої з електропостачанням її робота стала складною. Тому сьогодні співпрацюємо з пекарнею «Перемога», яка щотижня надсилає нам від 400 до 700 хлібин.
Ще у 2014 році, коли почалася війна, ми відразу включилися в служіння на сході України. Їздили в Авдіївку, Водяне, Піски, Слов’янськ. Це був наш перший досвід праці в умовах бойових дій.
— Чи допоміг цей досвід у 2022 році?
— Дуже. Я вже розумів логістику, безпеку, організацію допомоги, тому не довелося вчитися з нуля. Це дозволило швидко реагувати.
— Як ти зустрів початок повномасштабного вторгнення?
— Був у Києві. Почалися вибухи. Я одразу дав команду евакуювати місіонерів, особливо сестер. До ранку організували автобуси й вивезли людей у безпечні регіони. Сам поїхав у Пархомівку, щоб організувати фінанси, бо банки не працювали. Попрощався з родиною, не знаючи, чи повернуся.
— З чого почалася робота після повернення?
— З найпростішого — хліба. Щодня витрачали близько 500 доларів на закупівлю і роздачу. Домовлялися з пекарнями, забирали хліб і розвозили. Поступово повернулися евакуйовані брати, і почалася системна праця. Згодом прийшли великі гуманітарні вантажі, і служіння розширилося. Це була не стратегія, а відповідь на потреби часу.
— Чи доводилося вам потрапляти під обстріли?
— Якось снаряд упав за 50 метрів і не розірвався. Бувало, що прилітало за кілька хвилин після нашого від’їзду. Бог береже. Ми одягаємо бронежилети, при потребі ховаємося в укриття. Не шукаємо небезпеки — служіння виважене. Сьогодні виїжджаємо на різні напрямки — Харківський, Запорізький, Донецький, Куп’янський, Сумський. На жаль, серед знайомих військових уже є загиблі.
— Який ваш стратегічний фокус у служінні?
— Діти. Великий акцент робимо на табори, клуби, недільні школи. Якщо вкладати в дітей — у майбутньому буде менше потреби в реабілітації. Через дітей ми досягаємо батьків. Багато церков починалися з дитячого служіння: табір, потім регулярні зустрічі, далі — церква.
— Які плани на майбутнє?
— Продовжувати служіння: реабілітаційний центр, дім милосердя, дитячі програми, допомога іншим церквам. Але в умовах війни все може швидко змінюватися. Є розуміння, що Бог нас поставив у цей час саме тут, і наше завдання — вірно служити.
— Головне побажання служителям?
— Не забувати, що Євангелія — сила Божа. Ми покликані проповідувати незалежно від обставин. Сіль не повинна залишатися «в сільниці». Потрібно виходити у світ і виконувати доручення Христа.
