Ніна Синюк: «Бувало важко, але я завжди благословляла чоловіка на служіння»

25.12.2019
1
1541

Є люди, які в інтерв’ю говорять складними реченнями, але ти відчуваєш, що це просто красиві слова, у яких мало життя. А є такі, які кажуть: «Та нічого особливого в моєму житті не було, що могло б бути цікавим для інших», а ти, осяяний їхньою усмішкою, відчуваєш, що не можеш, просто не маєш права не написати про них. Саме такою була моя нещодавня розмова з Ніною Синюк — дружиною директора місії «Голос надії» Миколи Петровича.

Уперше з Ніною Петрівною я познайомилася в 1998 році, коли, будучи розгубленою студенткою без визначеного місця проживання, отримала дозвіл пожити в їхній квартирі. На той час сім’я, у якій вже було десятеро дітей, жила у власному невеликому будинку на околиці Луцька. У день першого знайомства сестра Ніна чомусь нагадала мені тітоньку Хлою (правда, не чорношкіру) — дружину дядечка Тома з відомого твору Гарієт Бічер-Стоу. Усміхнена, оточена купкою дітлахів, вона впевнено спрямовувала нас — кого пил протерти, кого вікна вимити. А дівчатка жваво розповідали мені: «Коли ми переселилися в цю квартиру (а нас, дітей, тоді вже було шестеро, і всі ми жили в одній кімнаті), вона видалася для нас просто величезною. Згодом народилися ще сестрички, і увечері вся квартира перетворювалася в суцільне ліжко. Але нам це дуже подобалося...»

Цього ж разу, сидячи біля каміна в гостинному домі Синюків, я мала змогу познайомитися з третім поколінням цієї дружної родини — внучкою Еллочкою. Щойно прокинувшись, почувши звуки нашої розмови, вона пильно подивилася на мене, чужу тітоньку, і за мить її уста розпливлися у широкій усмішці. Це, напевно, візитна картка цієї родини, яка передалася їм від мами й бабусі.

 

— Яким ви уявляли свого чоловіка до заміжжя? — починаю розмову з жінкою, яку без перебільшення можна назвати служителем служителя.

— Таких особливих уявлень не було. Головне, думала, щоб був віруючим, справжнім християнином.

— Та коли там було уявляти, — додає Микола Петрович. — Я тільки з армії повернувся й одразу одружився. Вважаю, що якісь надмірні уявлення потім призводять до розчарування. А так: зробив свій вибір, пообіцяв любити й поважати — і далі рухаєшся по життю в цьому напрямку.  

— Що відчували в миті, коли чоловіка обирали на доволі відповідальні пости — директора місії, пастора, єпископа.

— Усе відбувалося якось природно. Звісно, хвилювалася, думала, щоб все добре було. Хотілося, щоб він сумлінно виконував те, що йому довірили. Спочатку, це було десь у 1986 році, Миколу обрали на дияконське служіння, у яке він одразу поринув — відвідував бабусь, допомагав людям. Потім стала організовуватися місія, яка повністю його захопила.

— А як це бути дружиною місіонера місіонерів?

— Коли вся ця праця починалася, я була рада. Це був прорив, це було щось незвичне для нас. Бог на наших очах відчиняв двері для проповіді Євангелії. Згодом, коли почалися робочі поїздки, звісно, іноді було й важко, але я завжди благословляла в дорогу. Намагалася не нарікати.

— Якою була ваша найдовша розлука?

— Напевно, два місяці. Це було, коли тільки налагоджувалася праця й потрібно було шукати людей, які б підтримали служіння місії матеріально.

— А скільки часу безперервно ваш чоловік був удома?

— Напевно, тільки під час останньої відпустки він майже нікуди не відлучався. А зазвичай відвідує церкви, служіння, місіонерів. Але я це сприймаю дуже легко, особливо тепер, коли діти повиростали. Хоча й раніше, коли було значно більше домашніх клопотів, все одно відпускала його й благословляла.

Одного разу я дуже захворіла — все обличчя перекосило, так що й говорити не могла. А Колі вдома не було, був десь у поїздці. До лікарні я не спішила, бо ж діти, клопоти, справи. Але тут мені зателефонувала Наташа з місії, а я і говорити виразно не могла. І вона, як почула, одразу сказала Євгену Тихоновичу, який відвіз мене в лікарню. Тобто Бог завжди посилав людей, які могли в чомусь допомогти, підтримати. Та й Господь благословляв так, що якихось нездоланних моментів не було в нашому житті. Звісно, коли діти були маленькими, було нелегко. Але діти попідростали — і стало набагато простіше.

— Чи, може, простіше реагували на все?

— Напевно, що так.  У мене не було якогось бунту чи супротиву, коли чоловік приділяв більше уваги служінню, а не мені. Ніколи не претендувала на всю його увагу та весь його час.

— А чи виявляє вам чоловік якісь особливі знаки уваги, чи говорить, що любить, наприклад? Кажуть, що це треба жінці по-особливому.

— Я думаю, що любов буде жінка відчувати, навіть якщо немає якихось особливих вчинків. А якщо чоловік не любить, то це також буде відчутно навіть без дій чи особливих слів.

— Та в нас мама така, коли тато робить їй якийсь подарунок, то вона одразу каже: «Та для чого мені. Краще щось дітям…» — додає донька. — Хоча тато в нас романтик, завжди намагається мамі зробити щось приємне.

— Справді. Він знає, що я люблю бузок — і його мені привозить. Або конвалію чи жасмин. Звісно, це приємно, але якось звикла задовольнятися найменшим. Як було раніше: жили від зарплати до зарплати — то й звикла знаходити приємне у всьому. Мені здається, що чоловік не зможе реалізуватися як служитель, як місіонер, якщо жінка вимагатиме до себе особливої уваги.

— Чи ви завжди всі ідеї й плани свого чоловіка підтримуєте, схвалюєте чи інколи з чимось не згодні, щось підказуєте?

— Звісно, буває, що я не згодна з чимось. То намагаюся щось порадити. Буває, що чоловік прислухається до моїх порад. Буває, що ні. Іноді виявляється, що я мала іншу думку, але чоловік був правий, або ж і навпаки. Але я намагаюся не тиснути.

— А як шукаєте ключики до серця  чоловіка?

— Я не знаю, якось це неважко.

— Та вона фразу має таку коронну: «А чи ти не міг би зробити…» — долучається до розмови Микола Петрович. — Я одразу відповідаю: «Не міг би…» Але все одно запам’ятовую, що мене просили…

— Ага, а потім, як назбирається купа справ і прийде відповідний настрій, то все за раз поробить. Головне — того моменту дочекатися. А якщо якась напружена ситуація виникає, бо певні суперечки бувають, то сідаємо, поговоримо — і все якось вирішується. А в моменти загострення якоїсь суперечки намагаюся перемовчати, щоб не розпалювати її.

— Вам вдалося виховати десятеро чудових дітей. Багато з них зараз працюють на місіонерських полях. У цьому, на мою думку, 90% вашої заслуги. У чому ваш секрет?

— Не думаю, що дев’яносто. Це так здається, що тата немає вдома. Але ж діти бачили його вірність справі, його посвяту, його готовність служити. І це формувало їх, це був чудовий приклад для них. Діти бачили, що тато відповідально ставиться до справи, яку йому довірили Бог і люди. Разом із тим ми вчили дітей, щоб вони вміли все робити. Не привчали до якоїсь розкоші. Вчили шанобливо ставитися до людей. Проводили з ними разом час.

— Особливо сильно впливали на нас виховні бесіди, — згадує донька. — Це для нас було найгірше. Ми були готові, щоб нас краще набили, аніж перед усіма аналізували наші вчинки й повчали. Потім усі разом молилися. Але я чомусь боялася тих зборів, особливо, якщо відчувала якусь вину й знала, що це буде перед усіма обговорюватися.

— А часто доводилося вдаватися до різочки?

— Ні, лише в крайніх випадках. Наталю, наймолодшу, то, напевно, і взагалі не били. Зазвичай розмовляли з дітьми. Я думаю, якщо ти старших дітей правильно навчиш, то вони впливатимуть на молодших, стануть для них прикладом.

— Що, на вашу думку, найважливіше у вихованні дітей.

— Гармонія в стосунках між батьками, взаєморозуміння між ними. Ну й звісно — побудова тісних стосунків з дітьми. Дуже важливо разом працювати й разом відпочивати. Ми весело проводили час у колі сім’ї, особливо, коли чоловік був вдома. В село їздили, на трудотерапію на город, але навіть ці поїздки для нас особливо пам’ятні. Там було все — і спільна праця, і їжа на свіжому повітрі, і пісні, і розповіді…

— Знаю, що були у вашому житті дуже складні ситуації, у яких Бог виходив вам назустріч. Що по-особливому запам’яталося?

— Звісно, явним чудом було зцілення Діни від онкозахворювання. Це були важкі часи для нашої сім’ї, але Господь явив свою милість. А перед тим Катя в одинадцять місяців сильно захворіла. Нас поклали в лікарню — і там їй ввели подвійну дозу антибіотика. Від цього на слизових оболонках в неї утворилися виразки — і вона довго не могла їсти. Бачачи, що в лікарні їй не стає краще, я написала заяву — і поїхала додому. Ситуація була критичною. Але ми молилися, і Бог продовжив життя донечки. Правда, вона настільки ослабла, що впевнено ходити почала аж у два з половиною роки, хоча до хвороби вже впевнено стояла на ногах.

А ще Бог давав мудрості в інших випадках, коли діти хворіли. Одного разу в нашої найстаршої доньки шкіра голови стала білою. І це не змивалося. Зо два місяці ми лікувалися, що тільки нам не призначали, але нічого не допомагало. Ми молилися, і якось Бог дав мені на розум втерти їй у шкіру соду. Я зробила кашку із соди з водою, спробувала на невеликій ділянці шкіри — і вона очистилася. Так Бог відповів на цю проблему.

 

…Неспішно за чаєм говоримо про пройдений шлях — як жили в орендованому домі без води, як будували свій дім, як мама вчила з дітьми математику (бо все ж освіта, яку здобула в технікумі, сприяла цьому), як тато писав твори. Згадують про ще одного синочка, який за кілька днів, які прожив на цій землі, встиг стати частиною цієї дружної родини. Щоразу кажуть, що нічим не особливі, що нічого такого, про що можна було написати в газеті, у них немає. Я вдивляюся в їхні очі — із них, як із каміна у вітальні, віє теплом. На устах у Ніни Петрівни — широка усмішка, а в серці спокій, який може дати лише щира віра в Бога.

Я знаю їхніх дітей і декого з 44 внуків. Ця усмішка, як і ота спокійна щира віра — їхнє основне багатство, їхній спадок, переданий від мами й бабусі Ніни, якій самим Богом судилося стати служителем служителя.

Ольга Міцевська

 



Імя: Vlad

16 октября 2020, 09:22

Дякую! Торкаэться серця!

Додати коментар

Пожертвувати