Олександр Сосновський: «Бог не жорстокий, жорстокий цей світ»
Олександр Сосновський із Луцька, як ніхто інший, розуміє тих, хто сьогодні втрачає своїх рідних на фронті. У вересні 2022 року в автоаварії загинув його зять. Він був волотнером і мав привезти з-за кордону певний вантаж. А в січні 2023 року загинув син Олександра, який боронив Україну. Люди, які втрачають рідних, часто ставлять Богові запитання: «Чому Ти це допустив? Чому саме мої рідні?» Про те, як Олександр пережив втрати, розмовляємо з ним.
— Як саме ви дізналися про смерть свого зятя?
— Мені важко повертатися в ті часи навіть спогадами. Коли Сергій (зять) поїхав як волонтер у Німеччину, я також був у відрядженні. Він не доїхав до призначеного місця. Ще тієї ж ночі донька зателефонувала мені й сказала, що немає зв’язку з Сергієм. Я намагався її заспокоїти. Казав, що, можливо, це через погану погоду, або ж відпочиває десь, бо дорога довга й складна. Декілька днів ми були в невіданні — ні від Сергія, ні про Сергія не було жодної інформації. Ця невідомість томила душу, тому ми молилися, щоби Бог допоміг нам з’ясувати, що трапилося. Разом із тим ми шукали різну інформацію, і про аварії зокрема. І коли одного дня мама Сергія скинула мені посилання на страшну аварію, яка трапилася на певній частині дороги, я по задній частині автомобіля впізнав, що він зятів.
— Як ви відреагували на це?
— Поки я не бачив цього (плаче), то була якась надія. Але коли я зрозумів, що це він, то сказати, що я просто плакав, — це нічого не сказати. Я волав до Бога: «Чому так?» Залишив син, якому був лише один місяць і молоду дружину, із якою не прожили ще й року. Зізнаюся відверто: я не міг ні з ким говорити, нікого слухати в ту мить. Говорив тільки з Богом. Просив, щоб Він дав сили це все перенести не лише мені, а передусім моїй доньці та іншим рідним Сергія.
Коли я телефонував додому, то тільки просив своїх рідних, щоб вони не нарікали на Бога й не ображалися на Нього. Я намагався відганяти думки, що було б добре, якби ми якось спинили Сергія, якось вберегли його від цієї поїздки. Розумів, що ці думки лише шкодитимуть мені на шляху загоєння цієї рани. Я усвідомлював, що нічого вже не зміниш, але з практики свого життя знав, що Бог добрий. І все добро походить від Нього. Тож якби Бог не допустив того, то і не сталося б. Але якщо Бог допустив, то нам потрібно все прийняти, як не було б важко.
Наші діти дані нам Богом. Мені їх Господь дав шестеро. Та й Сергія я прийняв як рідного сина, за якого теж боліла моя душа. Але всіх їх я довірив Богові та Його волі. Тому в цій ситуації я зрозумів, що мені треба стати на бік Бога, щоб усвідомити не просто чому, а для чого це нам. І тоді мені на думку спали слова Йова, який, втративши все, зокрема й своїх десятьох дітей, сказав: «Хіба лише добре ми маємо приймати від Бога, а злого ні?» І коли я щиро перед Богом сказав: «Я приймаю це як від Твоєї руки. А ім’я Твоє нехай буде благословенне», то прийшов мир. І це дало мені силу втішати інших.
— Як ви втішали доньку в цій ситуації, коли вона в досить юному віці з немовлятком на руках несподівано стала вдовою? Чи взагалі можна знайти слова, які можуть втішити іншу людину?
— Чесно кажучи, мені було дуже важко підібрати слова. Та й по телефону підбадьорювати теж не зовсім зручно, бо мене на той час не було вдома. З донькою була дружина, і вона знаходила для неї відповідні слова, часто доволі прості. Або просто мовчки була поряд. Та й сама донька віруюча, вона теж молилася й отримала втішення від Святого Духа. Часто людські слова не можуть принести втіху іншій людині.
— Як ви дізналися про смерть сина?
— Мій син із 2014 року стояв на захисті України, служачи в лавах ЗСУ. Він мріяв після закінчення війни звільнитися й писати картини. Це були різдвяні свята 2023 року. Я намагався зв’язатися з ним 7 і 8, і 9 січня, але зв’язку не було. А лише 10, коли я зателефонував до його товариша, із яким вони разом служили, трубку взяв якийсь хлопець і повідомив, що Віктора вже немає. Йому раптово стало дуже погано. І 8 січня, коли він хотів піти в санчастину, його серце зупинилося, і він упав на порозі будинку, із якого виходив. Вони два дні боялися мені телефонувати.
Я тоді саме був удома, тож цю вістку одразу почула й дружина, яка була поряд. Я розумів, що мій син перебуває в зоні ризику, де в будь-який момент може обірватися його життя. І я певною мірою прийняв цей факт, наскільки це було можливо. Не можу сказати, що чекав цього, я вірив у краще. І це було якось дуже неочікувано.
Я розумів, що це незворотний факт, але молився й питав Господа: «Що це таке?» Сказати, що ми всі вдома плакали — це теж нічого не сказати. Ми ридали всі: і діти, і дружина, і я. У молитві я благав Господа: «Боже, дай мені знати, що це таке?» І я почув у серці своєму такі слова: «Я звільнив його від цього зла». Це був не якийсь голос, не грім чи будь-що інше. Просто ці слова прозвучали в моєму розумі. І саме вони мене втішили. Я сказав тоді: «Господи, мені неймовірно важко. Але й це я приймаю, як із Твоєї руки, бо Ти краще знаєш, як вберегти людину».
Син, який був на війні з 2014 року, дуже багато розповідав мені з того, що він пережив. Просто почути це — дуже важко. А бачити чи брати участь у цьому — неймовірно складно. І Бог теж знав про це.
Мені боляче було дивитися на дружину, на те, як вона не могла зрозуміти всього цього. Вона дуже важко це все переносить і дотепер.
— Чому Бог забирає найрідніше, особливо коли ти молишся, просиш і віриш, що Він може зберегти? Коли дивишся на ці ситуації, із якими ви стикнулися, мимоволі можна подумати, що Бог жорстокий. Як ви, батько й чоловік, підбадьорюєте своїх рідних у мить, коли самому дуже важко?
— Бог не жорстокий. Жорстокий цей світ. Бог же віддав Свого єдинородного Сина ради нас. Коли Ісус жив на землі, то учням було добре біля Нього. Вони відчували благодать, яка від Нього походила. І всі, хто приходив до Христа, отримували те, чого просили. Проте, коли Ісус мав залишити землю, Він сказав учням: «Краще буде, коли Я піду. Бо тоді я пошлю вам Духа-Втішителя». Цього Духа-Втішителя я прийняв у своє серце ще в 1997 році. І відтоді я з Ним завжди, і Він дає мені сили все прийняти й перемогти, витримати й вистояти.
Це також дає мені змогу підтримувати інших. Не просто словами, бо людські слова в складних ситуаціях не мають такої ваги й сили. А Слово Боже, яке записане на сторінках Біблії та відкрите в серці Святим Духом, має силу й здатність зціляти розбите серце.
Ісус Христос сказав: «Я живу й ви будете жити!» І ці слова я розумію буквально. В Бога немає мертвих. Забираючи наших рідних із землі, Бог робить так, як краще для них, хоча для нас це дуже боляче й часто незрозуміло. Розмірковуючи про страждання Йова, я усвідомлюю, що він не читав перших двох розділів книги, написаної про нього, і не знав, що відбувається в духовному світі. Тому йому також було важко зрозуміти, чому ці страждання прийшли в його життя. І в кінці цієї книги, коли все налагодилося, Бог все одно не розповів Йову, чого це все було. Але ми, читаючи цю книгу, бачимо, як тішився Бог людиною, яка вірила в Нього не тому, що щось від Нього отримала, а вірила Богу ради Самого Бога. І це жива віра. Тільки вона підтримує, тільки вона дає сили це все переносити.
Розмовляла Галина Фурман,
за матеріалами телепрограми «Крок назустріч»