Павло Федорук про місію в Ізраїлі: «Пошук Бога об’єднує людей незалежно від національності»
7 жовтня 2023 року ХАМАС (ісламістський рух, що ставить за мету звільнення Палестини від ізраїльської окупації та створення держави за законами шаріату) атакував Ізраїль масованим ракетним обстрілом із Сектора Гази та вторгненням бойовиків на територію країни. Внаслідок терактів загинуло багато цивільних ізраїльтян та іноземців.
Про теперішню ситуацію та служіння християн в Ізраїлі, ми розпитали місіонера «Голосу надії», єпископа Павла Федорука, який 2022 року залишив окупований Крим і переїхав для служіння на Святу Землю.
— Розкажіть, будь ласка, коли та як ви опинилися в Ізраїлі?
— Ми в місіонерському служінні вже давно. Останні 22 роки служили в Криму. Приблизно 7 років тому пройшли через певні переживання, були молитви за Ізраїль. Навіть його відвідали. Усі ці роки постійно молилися, роздумували, і трошки вчили іврит. Приблизно за пів року до початку війни в Україні я отримав слово від Бога, що наш час у Криму закінчився, і наше служіння продовжиться в іншому місці. Ми серйозно поставилися до цього й готувалися, щоб залишити Крим. Так склалося, що наш від’їзд збігся з початком війни. Ми приїхали спочатку в Іспанію, де маємо багато друзів. Там були декілька місяців, молилися, щоб Бог указав, як рухатися далі. Ну а далі ціла історія, як ми приїхали в Ізраїль та які були перші кроки тут.
— Яке мали бачення свого служіння, коли їхали в Ізраїль? Що вже стали втілювати?
— Не можу сказати, що ми мали ясне бачення нашої праці тут. Це досить специфічна країна в усіх аспектах, особливо в релігійному. Адаптація, вивчення мови, навчання, робота — багато завдань доводиться вирішувати.
Звичайно, глобальне бачення залишається незмінним — проповідувати Євангелію та будувати церкву. Крок за кроком рухаємося в цьому напрямку.
— Якою була ситуація на той момент, коли приїхали? Чи готувалося суспільство до ескалації конфлікту?
— Це дуже складно зрозуміти, а тим більше пояснити. В Ізраїлі дивним чином живуть разом євреї та араби, країна поділена на зони, деякі з них відділені стіною, КПП, кудись вʼїзд заборонений ізраїльтянам, а кудись — арабам—палестинцям.
У самому Єрусалимі доволі часто, навіть регулярно відбуваються теракти, багато з них із смертельними наслідками. Великий відсоток ізраїльтян ходять зі зброєю постійно, і при терактах без роздумів відкривають вогонь на поразку. Така, фактично, картина життя країни протягом усієї її сучасної історії.
— Де ви перебували, коли почалися обстріли й теракти? Наскільки безпечно у вашій місцевості?
— Це був суботній ранок, ми всі були вдома. У Єрусалимі тільки декілька днів були обстріли й вили сирени. Загострення ситуації в арабських районах, ночами сутички з поліцією. А в загальному дуже складно говорити про безпеку. Тут небезпечно й без війни, а тепер і поготів.
— Як вплинула війна на ваше життя та служіння?
— Поки суттєвих змін немає. Діти не ходять до школи, учаться онлайн. Припинили зібрання в орендованому приміщенні, збираємося вдома.
На перше служіння після початку війни прийшли дві невіруючі дівчини. Одна з них — перший раз. Вони родом із України, але їхні чоловіки — араби—мусульмани. Це було цікаве переживання, коли ми відчули, що пошук Бога обʼєднує нас, незалежно від національності чи інших моментів, і навіть під час такого жахливого загострення вони прийшли на служіння.
— Чи переживали особливе Боже керівництво та охорону?
— За цих останніх півтора року ми пережили більше моментів Божого керівництва й чудес, ніж, можливо, за минулих десять. І сам переїзд, і всі ситуації щодо влаштування життя тут… Діти вчаться й працюють там, де регулярно відбуваються теракти. І не раз це відбувалося зовсім поруч або до чи після за якусь годину…
— У якому становищі християни в Ізраїлі? Які стосунки з євреями та мусульманами?
— Загалом, тут є повна релігійна свобода. У всьому Ізраїлі досить багато різних християнських і мусульманських храмів та святинь, і всі вони мирно співіснують.
Найскладніше — це ставлення релігійних ортодоксальних юдеїв до євангельських церков і місіонерів. Проблемно активно й публічно звершувати місіонерську діяльність. Тут є організації, які за цим слідкують — і протидіють. Бувають випадки, що поліція змушена втрутитися, щоб зупинити їхню агресію.
— Які методи благовістя актуальні в Ізраїлі?
— Я вірю в таку концепцію: Євангелія актуальна завжди і скрізь. Спасіння звершує Дух Святий через людей — Своїх свідків. І основний дефіцит в цьому випадку — це наше посвячення, молитва й віра. Наскільки я розумію, то найбільше тут дієве особисте спілкування. Також багато людей, які не наважуються кудись прийти, знаходять слово в інтернеті.
— Чи є щось спільне між військовими конфліктами в Ізраїлі та в Україні?
— Думаю, що так. Багато спільного у всьому. Якщо просто по—людськи — то це підступність, якась диявольська жорстокість, гинуть жінки, маленькі діти… Ті самі наслідки — тисячі біженців, знедолених людей. А якщо дивитися духовно, то це все нам про щось говорить.
— З якими словами ви, як священник, звернулися б до українських та ізраїльських християн?
— Можливо, це комусь не сподобається, але насамперед я б звернувся із запитаннями. Чи ми ще віримо, що все контролює Бог? Інколи таке враження, що ми здатні бачити лише людський бік подій.
Чому ми плачемо, коли гинуть люди від війни, і зовсім не плачемо, коли вони в мирі й комфорті йдуть у пекло? Ми дивимося з жахом на кількість загиблих дітей від війни (на тепер це близько 600 в Україні) і забуваємо інші цифри: за останні десять років у Україні від абортів загинуло понад мільйон дітей… Ми молимося за «Божий народ» тепер, коли трапився цей жах, і щиро віримо в його перемогу. Але чи молилися, коли декілька місяців тому «парад гордості» проходив у центрі Єрусалима? А що сказати про демонічний фестиваль, на який увірвався ХАМАС? Чи не так було в усі часи, коли Ізраїль відступав від Бога?
Чому та ревність і жертовність, із якою ми молимося, захищаємо й будемо країну, не йде ні в яке порівняння з ревністю й жертовністю, із якою ми будуємо Боже Царство й звершуємо місіонерську діяльність? Я в місіонерському служінні вже 25 років, і ніколи не бачив такої неймовірної єдності, ревності, самопожертви, яку церква виявляє зараз, дбаючи про армію, біженців і перемогу (хоча це ми маємо робити). На мою думку, це свідчить про стан нашої віри, цінностей і любові до Бога.
На мій погляд, без належної відповіді й реакції на такі запитання немає жодного сенсу ще про щось говорити. Інакше ми — несолона сіль. Сильна, сповнена Духом церква — це те, чого потребує цей світ, і те, що хоче бачити Бог.
Друге — триматися Бога й нічого не лякатися. Він завжди поруч. Він здатний зберегти, подбати й допомогти в будь—якій ситуації.
Третє — молитися й служити. Молитися за мир, але насамперед за спасіння людських душ. Горе не завжди приводить до покаяння й не дає народження згори. Це завжди чудо. Завжди потрібна надприродна дія Божа. Бути світлом і сіллю. Служити, допомагати, підтримувати людей, які цього потребують так, як ніколи.