Про плуги й трактори
(бліц-інтерв’ю)
Під час конференції "Голосу надії" вдалося поспілкуватися із багатьма місіонерами та іншими служителями, які живуть місією. Короткі інтерв'ю на різні теми зібрали в один матеріал, який пропонуємо вашій увазі.
Олена Гардзель, Хмельницька область
— Місіонерство ставить перед людиною великі виклики. А чи може бути місіонером тендітна дівчина? Розкажіть, будь ласка, що саме спонукало вас обрати цей шлях?
— Полонне — моє рідне місто. Я там народилася, там ходила в школу. Коли ж поїхала навчатися у Хмельницький, там навернулася до Бога і відчула покликання до служіння. Після закінчення навчання молилася: «Боже, де Ти хочеш мене бачити?» І зрозуміла, що моє місце — в Полонному. Мені важко до кінця усвідомити себе місіонером. Тому що в класичному розумінні місіонер — це людина, яка збирає речі і їде кудись далеко, в іншу місцевість, починає спочатку.
У своєму місті — це набагато легше, тому що тебе вже багато хто знає, не потрібно проходити спочатку етапи знайомства, завоювання довіри… Я дякую Богу, що служу саме в Полонному.
— А чи були б ви готові залишити своє місто, якщо Бог покличе кудись далі?
— Я про це думаю і молюся: «Боже, якщо Ти хочеш мене бачити деінде, то я готова!» Хоча й буває страшно, невідомість трохи лякає. Але я зробила рішення довірити життя Богу, тому піду за Ним, куди б не покликав.
— Який об’єм ваших обов’язків як місіонера? В якому служінні себе бачите?
— Наша команда складається з п’яти чоловік. Я зараз найбільше займаюся дитячим служінням. Якраз недавно проводили дитячий табір. І так, допомагаю, де потрібно. Ми також відвідуємо літніх людей, малозабезпечені сім’ї, підтримуємо в служінні ще одну церкву.
Валентин і Ольга Ковальські, Черкаська область
— Ви починали служіння на рідній Івано-Франківщині, а тепер служите на Черкащині. Що спонукало вас переїхати?
— Хочу сказати, що я ніколи б не залишив Івано-Франківськ. Але Бог поступово підготував нас до цього.
У 2011 році Івано-Франківська область допомагала Черкаській під час святкування річниці Пересопницького Євангелія. Ми з 25 серпня розпочали там наметове служіння. Відповідальний служитель попросив поїхати на два тижні, а потім нас мала замінити інша команда. Потім каже: побудьте ще до Нового року. Потім: ще до травня. А потім: якщо вам там добре, то лишайтеся.
Коли нас питають, чи не тягне назад на Франківщину, ми кажемо, що на Черкащині є набагато більша потреба. Це більш атеїстичний край, але люди більш спраглі. А служителів мало.
— Ольго, а чи був для тебе цей переїзд легким? Чи легко було підтримувати чоловіка в служінні?
— Бог дав мені честь — вийти заміж за місіонера. І підтримувати його — це моя основна задача.
— А яким саме служінням ви займаєтеся?
— Ще до одруження я займалася працею з дітьми. Табори, клуби, дитячі дозвілля. Після одруження Валентин теж до цього підключився.
— А ви, Валентине?
— Справді, я до цього ніколи дітям не служив. А окрім цього — повсякденна праця з людьми. Вуличні євангелізації, спів на ринку, відвідини людей з інвалідністю, роздача літератури. Також різна допомога людям. Проведення регулярних богослужінь.
До речі, я все думав, як я міг би благовістити тим, хто при владі. І цього року Бог дав таку можливість. Ми провели в Каневі разом з іншими конфесіями перший молитовний сніданок.
Микола Синюк, Волинська область
— Гасло конференції «Розорюйте цілину», багато говориться про інструменти служіння, тобто «плуг». Як місіонерам ХХІ ст. змінити «плуги» на сучасні «трактори»?
— Найперше, варто зрозуміти, чи варто це робити? Багато залежить від місця праці. І який інструментарій буде ефективним саме в тих умовах. Є регіони, де крім «плуга» нічого більше й не піде, принаймні, на початку.
Починати потрібно з простого. Але, якщо дозволяє ситуація, дозволяє цивілізаційний прогрес, орати не одно-, а семикорпусним плугом, я вважаю, це потрібно робити. Хтось сказав: «Роби з тим, що в тебе є, роби там, де ти є, роби те, що ти можеш!»
Якщо людина замислюватиметься, як змінити «плуг» на «трактор», а сама ще й лопатою не поворушила на тій «цілині», даруйте, нічого з того не вийде.
Оксана Височанська, Львівська область
— Коли ви приходите, будь-яке місце освічується вашою усмішкою. У чому — джерело вашої радості, де черпаєте натхнення для служіння?
— Насамперед, я дякую Господу, що Він є джерелом моєї радості.
Ми саме приїхали з дитячого табору, і хочу сказати, що діти дарували мені цю радість. Коли вони підбігали, обіймали мене. А я розповідала їм про Бога. Саме їхні обійми, посмішки надихають служити далі. Дякую Богу за табори, які ми провели — це дуже багато дітей. Це і діти з циганського табору, і діти з неблагополучних сімей, і з сиротинців. Це служіння надихає мене, воно мене веде.
— Чи важко бути дружиною місіонера?
— Ми з чоловіком на місії уже більше 10 років. Разом перейшли через дуже багато труднощів. А взагалі ми дуже різні за характером. Можливо саме це притягує нас. Я багато в чому навчилася розуміти його, він — мене. Таким чином — ми доповнюємо одне одного.
Буває багато суєти, проблем. Але ми шукаємо спілкування одне з одним. І саме в цій спільності пізнаємо бажання одне одного. Я дякую Богу за свого чоловіка, що ми можемо разом служити Богу.
Іван Іванцюк, США
— Ви багато років працювали місіонером на Івано-Франківщині, але тепер живете і служите в США. Скажіть, чи може бути місіонер «колишнім»?
— У 17 років, коли Господь покликав мене на місію, це було чітке конкретне бажання — проповідувати Боже Слово. І це бажання в мене не зникло.
Я 18 років працював в місії «Голос надії», це було для мене величезним благословенням. Я багато навчився. Переїхавши в Америку, я побачив, що і там є для кого служити і проповідувати.
Коли людина має покликання бути місіонером, євангелістом — воно не залежить від місця проживання. Воно не зникне. Хіба що життя заполонить суєта чи якісь гріхи.
І зараз, хоча проживаю в США, все одно Бог дає ідеї, як допомагати місіонерам. І я можу таким чином служити.
— Що б ви сказали місіонерам зі свого досвіду?
— Я побажав би натхнення для праці. Пам’ятайте, що благословення приходить від Господа. Потрібно молитися, щоб бачити результат. Тоді Бог даватиме бачення — що потрібно робити.
Ростислав Мурах, Хмельницька область
— Місія «Голос надії» тісно співпрацює з Хмельницьким об’єднанням церков ХВЄ. Окресліть» будь-ласка, в чому полягає ця співпраця.
— Можна сказати, що ми рухаємося в одному баченні, в одному дусі і маємо однакові погляди на благовістя, місіонерство, відкриття нових церков.
Перший фактор, який характеризує місіонерів «Голосу надії» — чутливість до керівництва Божого Духа. Використання тих методів і форм євангелізації, які є дієвими сьогодні. Наприклад: праця з дітьми, проведення таборів і дитячих майданчиків.
Другий фактор — це посвята. Зовсім невеликий відсоток місіонерів, які з об’єктивних причин змінили місце праці і залишили Хмельниччину.
Третій момент — тісна співпраця місіонерів, керівництва місії зі служителями обласного об’єднання. Це настільки відкрите і щире спілкування, що хочеться робити ще більше і більше.
Ми дякуємо за тих місіонерів, які є на Хмельниччині (на даний час їх — 15) але потребуємо ще! Наше бачення — щоб в кожному райцентрі була євангельська церква нашого братерства. На жаль, іще п’ять райцентрів не охоплені нами. Тому просимо «Голос надії» продовжувати і розширювати працю в нашій області.
Борис Сафанюк, ОАЕ
— У багатьох людей Дубай асоціюються з відпочинком, розвагами, надмірним багатством. А чи легко бути місіонером там?
— Євангелізм від туризму кардинально відрізняється. Дубай на фотографіях в інтернеті і Дубай, куди приїжджаєш служити — це зовсім різні місця. Ми переживаємо ті ж самі виклики, проблеми, ситуації, що й усі місіонери.
— Переїзд в Дубай був вашою забаганкою чи покликанням?
— Господь дуже глибоко торкнувся мого серця. Ми служили у Волгоградській області і не планували нічого змінювати в нашому житті. Раптом я відчув сильне бажання в дусі — їхати в Дубай відкривати церкву. Ця думка довгий час не давала мені спокою. Я не знав, що із цим робити. Так минув рік.
Нарешті ми наважилися сім’єю поїхати, ознайомитися з цим містом. Буквально на другий день після приїзду ми зустріли багато людей з України, Білорусії, Росії. І Господь знову промовив в серце, що тут є потреба в нас, що потрібно переїжджати.
— Як зараз виглядає ваша церква?
— Починали з десяти чоловік. Почали проводити богослужіння, молитися, запрошувати нових людей. І коли ми оголосили про офіційне відкриття російськомовної церкви в Дубаю, було вже близько 70 чоловік. Ми були здивовані.
— Ваші побажання місіонерам.
— Не бійтеся! Якщо Господь кличе вас робити щось, що видається на перший погляд неймовірним, продовжуйте молитися і рухатися в цьому напрямку. Робіть перші кроки. І Бог вам допоможе!
Микола Климчук, Волинська область
— В 90-х роках ви починали працю в Росії. Сьогодні ж — служите пастором на Волині. Чи не шкодуєте, що найкращі роки провели далеко від дому?
— Жодного разу за життя не шкодував про це. Шкодував тільки, що мало був на місії.
— Чи вважаєте себе зараз місіонером?
— Так, в серці — я місіонер. До 2014 року постійно їздив в Росію на місіонерські точки. Після початку війни не можу перетнути кордону, але продовжуємо сім’єю підтримувати місіонерів.
— Ваші побажання молодим місіонерам.
— Будьте мужніми, вірними і відданими справі. Розумійте, що ви робите, і будьте сповнені Святим Духом. І тоді все вийде. Нехай Бог благословить!
Андрій Свірчевський, Хорватія
— Хорватія — нова територія на карті місії, де місіонери працюють лише два роки. Розкажіть, будь ласка, у чому полягає ваше служіння там?
— Займаємося і служінням в церкві, і власне місіонерством, благовістям.
— Як люди сприймають Євангеліє?
— Добре сприймають. Там дуже поширений католицизм. Багато людей слухають і приймають Євангеліє, багатьом воно вже знайоме. Єдине, що не так просто їм посвятити себе Богу.
— А місцеві християни підтримують вас у служінні?
— На жаль, не дуже активно. У них трохи інше ставлення до цього. Але багато хто казав, що після нашого приїзду вони побачили, що можна жити справді посвячено, жити вірою, довіряти Богу в усьому.
— Які ваші здобутки за цей період?
— У містечках Плоче та Опузен ми сформували домашні групи. Зараз працюємо в напрямку допомоги у тих місцях, де вже є церкви, але немає служителів. Більшість служителів у Хорватії — люди похилого віку, майже немає молодих…
— Чи впливає політично-економічна ситуація в країні на церкву?
— Так, дуже впливає, тому що багато людей виїжджають закордон. Із церкви міста, де ми жили, за останній час виїхали дві сім’ї, які навернулися до Бога, прийняли водне хрещення. Люди їдуть цілими сім’ями — в Німеччину, Австрію, Іспанію — за заробітком, за кращим життям.
— Як ви плануєте свою працю на майбутнє?
— Плануємо працювати в тому ж напрямку — місіонерство, євангелізація. Побудова стосунків із християнами, які «охололи».