Руслан і Аня Наумці: «Ми з дитинства мріяли про місію»
Руслан і Аня Наумці служать у с. Троковичі Житомирської області. Обоє — вихідці з багатодітних сімей, обоє — з дитинства мріяли стати місіонерами. Спілкуємося з подружжям про виклики служіння під час війни, про здобутки і втрати, про надію на Бога, яка тримає у найскладніші моменти.
— Завжди цікавий шлях людини до Бога, зародження в її серці бажання служити. Як це було у вас?
Аня: У моїх батьків народилося 12 дітей, я — восьма. Пам’ятаю, що з дитинства дуже любила молитися. Звісно, ні в кого з нас не було своєї кімнати. І завжди хтось заважав усамітнитися… Тому, коли всі десь їхали, я просила, щоб мене лишили на хазяйстві. А також дуже раділа, коли відправляли пасти корів. Тато трохи боявся мене саму відпускати, але я сильно просила. Там я могла цілий день співати, молитися, за день прочитувала Книгу Ісаї. Переживала неймовірне єднання з Богом.
Також, скільки себе пам’ятаю, було бажання служити. Коли підросла, стала їздити до місіонерів. Щоправда, батьки не завжди дозволяли, бо вдома було багато роботи. Але я старалася все поробити, щоб тільки мене відпустили. Я так мріяла про місію і постійно про це молилася! Просила, щоб мій майбутній чоловік був місіонером, і щоб ми разом служили. Думаю, це щире бажання і досі надихає мене. Радість від того, коли бачиш, як люди пізнають Бога, як Він змінює їхнє життя!
Руслан: Нас у сім’ї восьмеро, але я — найперший. Цікаво, що мій найменший брат тільки на рік старший за мою дочку. Якщо в Ані життя проходило в господарстві, то в мене більш — у бізнесі. Але завжди мучила думка: це не те, чим я маю займатися! Мій прапрадід був тим, хто приніс Євангелію в нашу місцевість, він був пастором, прадід і дід були пасторами, батько був дияконом. Та й мене, відповідно, тягло до служіння, до проповіді. Взагалі нашій церкві уже 102 роки, але за цей час я перший, хто поїхав на місію.
Коли мені було років 9, до нас на зібрання приїхав гурт «Авен-Езер». Брати щойно повернулися із Непалу і розповідали про місіонерство. Це дуже мене зацікавило, і я навіть вийшов до молитви на заклик до місіонерства. Тож ідея місії заклалася в моє серце ще тоді. І коли мене запитували: «Ким ти хочеш стати?», відповідав: «Місіонером». Але інформації було небагато, я не знав, з чого почати. Вперше спробував, що таке місія, коли приїхав на навчання до Луцька. Серед молоді був дух місіонерства, ми стали їздити на схід України. Це ще більше запалювало. Згодом мене запросив на Житомирщину Іван Фещенко, його дружина — моя двоюрідна сестра. Час від часу їздив у Троковичі допомагати, з 2017 року став щонеділі проводити там недільну школу, яку відкрили після дитячого табору. А з 2018 року започаткували домашню групу.
— Як ви познайомилися і стали сім’єю?
Руслан: Я запримітив Аню під час навчання в Луцьку, бачив, що вона активна, любить служіння. Але сам був дуже сором’язливий, тому, попросив друга, Іллю Кантерука, який зараз служить місіонером на Полтавщині, щоб він познайомився з нею. Десь пів року ми ось так спілкувалися через Іллю. Час від часу десь разом потрапляли у молодіжні поїздки. Був момент — я ще вчився, а вона закінчила навчання і поїхала додому. Але ж у серці лишилася, номер лишився… І коли вже остаточно вирішив лишатися місіонером у Троковичах, на Різдво запросив команду молоді для благовістя. Подзвонив і Ані. Планував, коли приїде, запитати, чи вона не проти служити тут зі мною. Насмілився аж на четвертий день. І вона відповіла, що не проти.
Аня: Він запитав спершу так узагальнено: чи хотіла б я зі своєю майбутньою сім’єю служити на місії. Я відповіла, що мрію про це все життя. Сказала, що буду молитися щодо Троковичів.
Руслан: Тоді я зрозумів, що наші мрії збігаються. На наступний день все якось змінилося, і зима не така морозна стала, як вчора… І хоча вона ще ніби нічого не відповіла, та ми уже вирішили, що весілля зробимо у вересні. А «офіційну» пропозицію я зробив у квітні.
— Руслане, на той момент ти вже прийняв усвідомлене рішення переїжджати в Троковичі. Але для тебе, Аню, це було, мабуть, досить несподівано?
Аня: Мабуть, коли любиш, то думаєш: куди він, туди і я… Колись мені навіть було пророче слово, що моє служіння буде далеко від дому. Пам’ятаю, ще тоді батьки жартували: «Куди це ти, донечко, зібралася?»
Руслан: Троковичі дещо віддалені від інших місіонерських точок. Тому я розумів, що не зможу сам — потрібна або команда, або сім’я. Внутрішньо вже був готовий до того, щоб створити сім’ю. Можливо, для Ані трохи пом’якшило переїзд те, що ми детально обговорювали побут, служіння. Пам’ятаю, запитав у неї (не знаю, чим я думав): «Чи зможемо, якщо прийдеться, прожити на 500 грн на місяць?» А вона каже: «Думаю, що так!» Просто мені було важливо зрозуміти, чи зможу я служити, чи доведеться день у день займатися заробітком коштів. Взагалі, на той момент я ще був студентом.
Аня: Скажу відверто: їздити на місію і бути місіонерською сім’єю — це різні речі. Я трохи не так собі це уявляла, і не до кінця розуміла. Тому іноді бувало непросто. Але з Богом все можна здолати.
— У Троковичах ви починали служіння з нуля?
Руслан: У селі не було євангельської церкви, хоча євангелізаційні заходи раніше проводилися. Ми починали з таборів, дитячого служіння. Із особистого євангелізму — «від хати до хати». Потім стали проводити спілкування і вивчення Біблії в домі одних людей. Знайшли кількох місцевих жителів, які раніше приймали хрещення і відвідували богослужіння. Вони і стали першими членами нашої церкви в Троковичах. На зібрання перший час їздили в Нову Борову до Івана Фещенка.
Дякую Богу за Луцьк, зокрема, «Церкву Христа Спасителя», звідки приїжджало дуже багато молоді на допомогу. Якось ми порахували, що до 2020 року, коли ми почали будувати дім молитви, нас відвідало близько 3000 осіб (якщо додати, скільки було людей у кожній поїздці).
— З якими труднощами стикалися на початку вашого місіонерства?
Руслан: Через три місяці після одруження сталася трагічна подія, яка поставила під питання все наше подальше служіння. Ми навіть думали, що доведеться залишити Троковичі. Це була ДТП, в результаті якої загинула людина, а я провів тиждень у СІЗО. Шість з половиною років тяглися суди… Непросто було це пережити, нас тримала надія на Бога.
У той день я забрав дружину з лікарні, де вона лежала на збереженні. Зима, ожеледиця, ще й не було освітлення... Я пізно побачив, що посеред дороги лежить чоловік. Став гальмувати, але дарма…Моя головна вина була в тому, що я залишив місце ДТП. Викликавши швидку, вирішив завезти вагітну дружину додому.
Ми не знали, що робити далі. Але почали приходити сусіди: «Тільки ви не їдьте!» Дехто плакав: «Як же таке могло статися з вами!» І ми зрозуміли, що більшість людей, хоча співчувають родині, яка зазнала втрати, але підтримують і нас у цій складній ситуації.
— Як ви зустріли війну? Як на ваше служіння вплинула повномасштабна війна?
Руслан: Спочатку взагалі не могли повірити, що почалася війна. Перші вибухи ми проспали, не чули їх. У нас було трохи пального в запасі, тож у перший же день поїхали в Бучу по гуманітарну допомогу, щоб роздавати людям. Тоді ще не усвідомлювали всієї небезпеки. Потім виявилося, що гелікоптери, які над нами літали, і які ми сприймали за своїх, були далеко не свої... Повернувшись в село, побачили, що люди дуже налякані. Хтось запитував, чи є у нас сховище. Хтось приходив, просив християнську літературу.
Через три дні стали сильно бомбити Житомир. Літаки проносилися так низько, що ми думали — дахи позриває. Багато місіонерів тимчасово виїхали. Батьки переконували і нас виїжджати. Через тиждень ми започаткували щоденну молитву за Україну. І це дуже підбадьорювало всіх. На першу молитву прийшло 40 людей, на другу — 60. І тоді я сказав до Ані: «Хіба не на цей час ми сюди приїхали? Як можемо залишити цих людей?» Тільки десь аж через чотири місяці ми вперше поїхали в гості до батьків. То за кілька днів, поки нас не було, отримали низку дзвінків: «То ви — назовсім, чи повернетеся назад? Бо без вас — страшно!» І справді було страшно. Вибухали нафтобази, падали авіабомби — будинки трусилися.
Звісно, ми активно включилися в гуманітарну працю. Дім молитви, хоч ще й недобудований, став базою для вантажів, для волонтерів, які їхали повз нас. Ми старалися допомагати і цивільним, і військовим. Співпрацювали з сільською радою.
Протягом цього тривожного часу ставлення місцевих жителів до церкви дуже змінилося. Нас перестали називати сектою. Поступово люди почали навертатися до Бога. У 2023 році в нас відбулося перше водне хрещення — у заповіт із Богом ввійшли семеро людей.
— Згадайте, будь ласка, найбільш пам’ятні для вас історії з того часу.
Аня: Якось Руслана не було вдома, прийшла якась жінка, постукала у двері. Каже: «Мене люди до вас направили, мовляв: «Ідіть до церкви, там вам допоможуть!» Вона стала, плачучи, розповідати про своє непросте життя. У неї було дві дочки, в одної з них — аутизм. Чоловік страшенно пиячив. «Як мені далі жити?» — запитувала жінка. Я прочитала їй з Біблії, підбадьорила, разом помолилися. Запросила на богослужіння, на домашню групу. Вона стала приходити, згодом щиро навернулася і дуже полюбила Бога. Це був 2022 рік. З’явилася можливість їй з дочками евакуюватися закордон, і вони поїхали в Нідерланди. Там знайшли і стали відвідувати церкву. Повернулися в Україну, коли помер чоловік. Через кілька років жінка одружилася вдруге. У них із новим чоловіком вже народилося двоє дітей, хоча у попередньому шлюбі він не мав нащадків. Це при тому, що їм за 50 років. Вони обоє прийняли водне хрещення. Вже й деякі з їхніх родичів відвідують богослужіння.
Руслан: Цього року став відвідувати церкву один хлопець, 16 років. Якось каже до мене: «Я пам’ятаю, Руслане, як у 2022-му ви в наше село привозили продукти. А я тоді вже два дні молився, щоб Бог дав щось поїсти, бо не було зовсім нічого». Він просто плакав, коли це розповідав.
— Розкажіть про особливі віхи служіння — рукопокладення на пресвітерське служіння і відкриття дому молитви.
Руслан: Мене рукопоклали у 2022 році. Цікаво, що в день рукопокладення мені вручили повістку. Але поки я проходив ВЛК, народилася третя дитина і це питання вирішилося. Зараз у нас четверо дітей.
Щодо дому молитви, то ми стали планувати будівництво, збирати кошти ще у 2019 році. У 2020-му почали будову. А в 2023-му вже було відкриття. Людям стало легше приходити на зібрання в окреме приміщення, кількість відвідувачів збільшилася. Звісно, це надихає, коли бачиш певні плоди і важливість своєї праці.
— Якою є церква сьогодні? Які служіння розвиваються?
Руслан: Громада налічує 18 членів. Маємо недільні зібрання, домашні групи, дитяче, підліткове, молодіжне, жіноче служіння. Також ведеться волонтерська праця на базі дому молитви. Зокрема, виготовляємо вареники для військових. Це служіння вже вийшло за межі церкви. Більша частина волонтерів (до 20 осіб) — жінки з нашого села. Спочатку вони казали: «Ми просто прийшли ліпити вареники. До вашої церкви ми не ходитимемо!» Але тепер і зібрання відвідують, і не тільки. Не починають працю без молитви, не обідають без молитви. Сьогодні ми вже навіть не вкладаємо коштів у це служіння — майже все забезпечують місцеві: хтось привозить картоплю, хтось — борошно, олію, навіть спеціальну тару для вареників. Власне саме завдяки цьому волонтерському проєкту в нас і відкрилося жіноче служіння. Навіть довелося зробити дві окремі групи, бо приходило 50-60 осіб. Жінкам дуже подобаються ці зустрічі. Також час від часу відвідуємо лікарні. В селі діє проєкт «Словом і ділом» — це одяг, продукти, засоби гігієни. Кілька разів на місяць проводимо євангелізаційні заходи. Допомагаємо ще кільком новоутвореним церквам.
— Які ваші найважливіші потреби на цей момент?
Руслан: Перша потреба, за яку ми постійно молимося — щоб люди не боялися приймати рішення на користь водного хрещення. Адже є десятки тих, які відвідують церкву вже не один рік, але через різні причини не можуть наважитися на цей крок. А друга велика потреба — це потреба команди. Працівників завжди не вистачає. Тим більше, що я зараз ще й залучений до служіння в Житомирському обласному об’єднанні як скарбник, голова фінансового комітету. А також активно допомагаю в розбудові бази у Малині. Відповідно лишається не так багато часу, як раніше, для служіння на місці.
— З якими словами звертаєтеся до людей в часи виснаження і зневіри?
Аня: Важко щось говорити… Коли я бачу сльози жінок і матерів, то просто плачу разом із ними. Закликаю звертатися до Господа, тільки Він може потішити і дати спокій душі. Важливо не залишати людину на самоті, час від часу дзвонити, підтримувати.
Руслан: У нашому селі вже чимало людей, які втратили на війні когось із рідних. Часто просять помолитися за тих, хто на фронті, за тих, хто пропав безвісти. І ставлять справді складні питання. Я відразу пропоную разом помолитися. Прошу Господа, щоб зцілив їхні рани. Після молитви бачу сльози на очах — значить Бог торкається. Часто не знаю, що я можу сказати, порадити. Бракує слів, бракує досвіду… Плануємо пройти навчання з курсу «Зцілення душевних ран», це необхідно, щоб краще розуміти травмованих людей, щоб знати як їм допомогти і не нашкодити.
Розмовляв Дмитро Довбуш