Сергій Анчук: «Зі мною завжди був Господь»
Щороку в наступну неділю після Трійці УЦХВЄ відзначає День братерства. У цей день у церквах згадують пройдений шлях церкви, наставників. Про те, чи важко бути водночас і батьком, і наставником, і служителем, ми запитали в Сергія Анчука — заступника голови Волинського об’єднання УЦХВЄ в Ковельському регіоні. Йому вже 77 років, але він щонеділі сідає за кермо автомобіля і їде відвідувати євангельські церкви, за які відповідальний.
— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство і юність.
— Народився я в 1944 році на Рівненщині, у селі Великий Жолудськ. Мої батьки були віруючими. Тато перебував у в’язниці за те, що відмовився брати до рук зброю. Тому я з ним познайомився після його повернення, коли мені було вже шість років. Ще пам’ятаю, що батько був дуже завзятим до роботи, але пропрацював він після табору недовго: два-три роки — та й зліг. Закінчив я сім класів, та й треба було працювати. Коли мені було шістнадцять років, я опинився на Дніпропетровщині, де доглядав біля вісімдесяти телят. І там я, юнак, обійшов передовиків. Згодом вивчився на водія. Коли мені йшов вісімнадцятий рік, мав великі проблеми зі здоров’ям, але потім зрозумів, що то була Божа воля. У той час мене стали викликати до військкомату. Але мій стан був такий, що медсестра підтримувала мене, бо мені аж земля йшла обертом. «Не годен до служби!» — сказали. Звісно, до війська мене не взяли — комісували. Тоді я завербувався на роботу в Казахстан, бо хотів, щоб паспорт видали. А там всі мої хвороби як рукою зняло, ніби й нічого не було.
Де б я не опинявся, зі мною завжди був Господь.
— Де ви зустріли свою дружину?
— У 1965 році я зайшов зі своїм двоюрідним братом-тезкою в гості до родичів його жінки. Там була вона. Мені дуже сподобалася. І дядькові моєї майбутньої жінки було відкрито від Господа, що я візьму її собі за дружину.
— Що стало причиною того, що ви переїхали до Криму?
— Я раніше їздив туди на заробітки, і мені там сподобалося. Тож коли одружився, вирішив туди переїхати, бо роботи в селі не було. А в батьковій хаті з того часу, як забрали дім молитви, проводили зібрання (віруючих на той час в нашому селі було душ 300), — і потрібно було мені будуватися. У Криму я взяв ділянку, на якій побудував дім. Насадив садочок. Народилося в нас троє діток. А працював будівельником. Дав мені Бог до того розуміння. Голова колгоспу дуже добре ставився до нас. І віруючих з’їхалося туди чимало. У нас навіть був хор, із яким ми багато їздили, співали. Так що покидати Крим я не збирався. Але сталося так, що поставили нового голову колгоспу — і помінялися порядки та ставлення до нас, віруючих. Коли це все стало діятися, я почув всередині чіткий голос: «Негайно виїжджай!» І так кілька разів. Що ж робити? Як же хату продати? І сниться мені сон, у якому було вказано, хто хату купить, і показано, де я буду. Прожили ми в Криму вісім років і повернулися в Рафалівку, на Рівненщину.
— Але тепер ви проживаєте й служите в Ковелі.
— Так, це сталося в 1973 році. Багато хто переїхав з Криму в Ковель. Там тоді розпочали будувати «Сільмаш». Туди й мене прийняли на роботу. Побудував і в Ковелі собі дім.
У цьому місті зібралося багато віруючих, але всі були з різних церков, молоді, по-різному навчені. Спочатку ми збиралися лише по хатах. Нас ловили, штрафували. Згодом влада запропонувала нам збиратися разом із баптистами. Більшість погодилася на це. Так що вранці проводили служіння баптисти, о 14:00 — ми, а в суботу — адвентисти. Служителем на той час був Василь Абрамчук. Пізніше дали дозвіл збиратися окремо, ми купили хату під дім молитви — і в 1979 році мене обрали на служіння.
— Чи готові ви були до служіння?
— Сказати чесно — то ні. Кілька разів намагався відмовитися від нього. Було важко, хоча за кілька днів до обрання на служіння до мене було слово про нього. Здавалося, що воно мені не по силі. Я був молодий. А радянський час не такий, як теперішній — служителями ставили старших. Тоді творилося багато незрозумілого й недоброго. А ще ми будували свій дім молитви. Тож я думав, що доведу будівництво до кінця й передам служіння комусь іншому, бо ж у мене сім’я (було 8 дітей) — і її потрібно забезпечувати, а тут ще будівництво, служіння… На все треба час, здоров’я, сили. Але, то було Боже діло — і я його не залишив.
— А як на це реагувала ваша дружина? Не було нарікань, адже двоє з ваших дітей потребували особливої уваги?
— Вона мусила все терпіти, благословляла мене. Багато брала на свої плечі. Я інколи був задіяний днями й ночами. А на початку 1990-х ще й тяжко захворів, що був майже обома ногами з тієї сторони. Десять днів реанімації, довгий період реабілітації… Тоді ми чітко зрозуміли: якщо я залишу працю, на яку поставлений, то матимемо втрату. У служінні та сім’ї найголовніше — взаєморозуміння між дружиною й чоловіком. А ще моя жінка завжди молилася за мене.
— Чи складно бути батьком для своїх дітей і духовним батьком у церкві?
— Надто важко, надто важко! Було, що навіть в неділю я вставав тоді, коли мої діти ще спали. Коли ж повертався додому (після служінь були бесіди й інші справи) — вони вже спали. Я згоджуюся з думкою, що на першому місці повинна бути сім’я, але служитель має турбуватися й про церкву. Петро запитує Христа: «Що нам буде за те, що ми все залишили: дружин, дітей… й пішли за тобою?» Тож пішовши за Ісусом, хіба вони могли повноцінно турбуватися за своїх? Звичайно, що ні! Але Христос сказав тоді, що в цьому житті вони матимуть більше, ніж залишили, і, крім цього, матимуть ще й вічне життя. Вважаю, що потрібно турбуватися та молитися за одне й за інше.
— Чи не почуваєтеся ви винними перед своїми дітьми, що проводили з ними небагато часу?
— Якщо взяти з суто людського боку, то щось таке є. Хоч я й турбувався, щоб вони не були голодні, голі, завжди старався їх забезпечити. Ще й тепер, коли я починаю щось говорити про роботу, вони мені кажуть: «Ви ж нас завжди вчили працювати». Ми разом із ними й будували, і землю обробляли. Дорікань чи образ ніколи не чув. Діти, можливо, до кінця не розуміли мене, але завдяки дружині ніколи не було непорозумінь.
— На вашу думку, у чому полягає завдання християнина як батька?
— У першу чергу має бути турботливий та брати участь у вихованні дітей. У служителів виховання часто нехтується. Діти батька не бачать цілими днями. Добре, якщо все закінчується добре. А ще — він має бути завжди чесним.
— Що має виховувати в собі служитель?
— Уміння бути батьком вдома та в церкві. Проводити життя в Христі, бути віддзеркаленням Його праведності й достоїнства. Це якраз те, чого в нас може не бути. Саме ці якості мають найбільший вплив на дітей та їхнє виховання не тільки вдома, але й в церкві. Бо ж якщо тільки говорити, а жити не так як вчимо,то — що посієш те й пожнеш.
— Найбільший подарунок для вас від дітей та онуків?
— Подарунки різні були. А найцінніше — це добре ставлення, розуміння, послух, любов не на словах, а на ділі — справжня.
— На вашу думку, чи є «конфлікт поколінь» насправді?
— Є… Молоді часто думають, що старші їм нав’язують свою думку. Але це не так, просто в старших людей більше досвіду, і багато чого вони можуть передбачити. Тому не варто нехтувати їхніми порадами, а тим більше дивитися на них зверхньо. Розумний вчиться на своїх помилках, а мудрий – на чужих. Найкраще, коли між дітьми й батьком є гармонія та злагодженість. Щось батько недогледить — діти підкажуть, щось діти — батько порадить. Написано, що в тих, хто радиться, — мудрість. А коли кожен робить своє, то й пророком не треба бути, щоб знати, що чекає таку сім’ю чи церкву — сварки та розколи.
— Яке ваше найзаповітніше бажання на порозі свого вісімдесятиріччя?
— Моє бажання — бути готовим до зустрічі з Господом Ісусом, чи то сьогодні, чи то завтра. Коли доводиться говорити про смерть з іншими, то дехто просто сахається. Я розумію, що коли ми діти Божі, то не тільки маємо співати: «Так манить мене голубе небо…» Бо коли «голубе небо» наближається, то руками й ногами опираємося, аби залишитися на «грішній землі». Бог мене береже, і Він один знає час і обставини моєї зустрічі з Ним.
— Сергію Павловичу, що ви порадили би батькам, дітям, служителям, загалом християнам?
— Турбуватися один про одного, дбати про сім’ї та їхній добробут, але не через якусь крутню та обман. Завжди нести примирення й порозуміння в родину та церкву. Жити достойно Христа, доручати Йому все, навіть самого себе, бо все зможемо в Тім, хто нас зміцнює. А Він своїх не залишить ні в молодості, ні в такому віці, як зараз я. І не думайте, що в нас мають бути найкрутіші автомобілі та найкращі хати. Я не проти комфорту, але в усьому має бути міра. Є ж бо друга крайність — багато працювати, бажати чогось та не мати. Хай Бог дасть кожному християнину відкриті очі, тоді буде благословення! Поважайте один одного…