Степан Лисик: «Що я повинен робити під час війни?»
Степан Лисик — пастор, волонтер, капелан із с. Нові Червища Камінь-Каширського району Волинської області. Чоловік разом із небайдужими людьми здійснює поїздки на схід України, підтримуючи матеріально й духовно військовослужбовців та цивільних.
Євангельська церква с. Нові Червища є дочірньою церкви с. Тоболи, яка від початку війни активно допомагає цивільним і військовим, виготовляючи продукцію для їхніх потреб. Волонтерську діяльність Степана Лисика та його команди підтримують односельчани, незалежно від віросповідання.
— Розкажіть, яким для вас був початок війни?
— На момент вторгнення я був на одній християнській зустрічі. Дізнавшись про початок війни, відразу вирушив додому, до сім’ї. Дехто з родичів дуже тривожився, особливо за дітей. Ми, кілька сімей, зустрілися в тестя (він був пресвітером церкви с. Тоболи), поспілкувалися, помолилися, взяли піст. І після цього в наші серця прийшов мир. Ми прийняли спільне рішення залишатися в Україні.
— Як ви потрапили до лав волонтерів?
— Почалося все з одного вечора, коли ми з дружиною повернулися з церкви, і я сказав: «Потрібно щось робити!» Якраз тоді відкрилася трагічна правда про Бучу, Ірпінь. Один із моїх найкращих друзів, Роман, проживає в Ірпені (він родом із смт Камінь-Каширський). Я телефонував до нього, запитував, яка там ситуація.
Як християнин я ставив собі питання: «Що я повинен робити під час війни?» Молився, щоби Бог спрямував. Думав: «У мене є транспорт, яким я можу евакуювати людей, завезти продукти…» І через 20 хвилин після цієї молитви мені подзвонили знайомі й сказали, що є гуманітарний вантаж, який потрібно доставити з Волині в Жовті Води Дніпропетровської області. Там є церква нашого об’єднання, яка приймала дуже багато переселенців. Роман погодився поїхати зі мною, і ми відвезли туди допомогу.
Наступна наша поїздка була в Дніпро — також завезли допомогу в центр для біженців. А вже третя поїздка — в Лисичанськ (не заплановано, адже спершу мали їхати в Гуляйполе). Там я зустрів своїх старих друзів — Олександра Ружила та Миколу Шеремета. Ми разом навчалися в школі місії «Голос надії» 2003 року. Луганську область я добре знав, тому що певний період служив там місіонером. Після Лисичанська ми поїхали в Новотошківку. Там були дуже сильні бої.
— Чи було вам страшно? Адже волонтери теж гинуть під час гуманітарних поїздок.
— Дорогою до Новотошківки праворуч від нас були російські позиції, а ліворуч — українські. Ми були між двома вогнями. Але тоді ще добре не розуміли, куди потрапили, тому не було страху. Ми вивезли звідти людей в Лисичанськ, біля 17 осіб. Коли привезли поранених у госпіталь, був дуже сильний приліт. Але потрібно було зробити ще один рейс у Новотошківку. Люди перепиняли автобус, просили: «Верніться, заберіть і нас!» І ми з Романом стали радитися. Тоді вже був не просто страх, я би сказав, що адреналін переповнював. Це навіть важко передати.
Коли дружина вийшла на зв’язок, питала, де я, то відповів, що ми розвозимо продукти, щоб вона не переймалася. Але потім подзвонив молодшому брату й розказав усе, як є. Дуже переживав і хотів, щоб хтось знав, де ми перебуваємо.
— Ви розуміли, що можете й не повернутися…
— Уночі в Новотошківці були сильні обстріли з гелікоптера, горіли будинки… Коли ми вдруге їхали евакуйовувати людей, наш автобус увесь вібрував від приходів і виходів. Ось тоді я по-справжньому боявся. Думаю, це природний страх, інстинкт самозбереження.
— Як почалося ваше служіння військовим?
— Якось ми порахували, що з нашої місцевості, тобто з нашого с. Нові Червища і трьох прилеглих сіл — Старих Червищ, Тоболів, Рутки Червинської — служать в армії 85 чоловіків. Ми переживали за своїх воїнів, хотіли, щоб вони відчували, що вони не самі, хотіли їх якось підтримати. Стали відвідувати їх, цікавитися їхніми потребами. Я вважаю, що кожен волонтер повинен знати потреби тих людей, яким служить. Тож ми везли їм продукти, одяг, засоби гігієни. Дещо збирали на місцевому рівні, дещо привозили з Польщі. Є волонтери й капелани, які більше працюють із командирами, офіцерами. Ми акцентували на тому, щоб мати прямий зв’язок із кожним із наших земляків і допомагати саме їм.
— Для волонтерства потрібно немало ресурсів. Звідки ви берете кошти?
— Із самого початку свого навернення, у 1995 році, я зрозумів, що в Бога достатньо ресурсів для кожної Його справи. Часом Йому не вистачає людей. Я щиро дякую нашим емігрантам у США. Зокрема, двоє моїх шваґрів та їхнє оточення дуже нам допомагають, дехто — ще з 2014 року. Дякую нашим місцевим підприємцям — це особливі люди, які розуміють, що, попри складні часи, важливо допомагати військовим. Дякую моїм друзям у різних країнах, які, дізнавшись, чим я займаюся, одноразово чи регулярно беруть участь у цьому служінні. Дякую односельчанам, людям із навколишніх сіл — усі дуже згуртувалися, стерлися всілякі міжконфесійні упередження. Особливо приємно, що люди довіряють.
Якось нам потрібно було купити для військових новий автомобільний двигун на заміну несправного. Я скинув в сільські групи повідомлення о 22:30, що збираємо кошти — $1600. І поки ми їздили в Закарпаття за двигуном, було зібрано понад 50000 грн! Не минуло навіть доби. Волонтерство без жертводавців неможливе. Кожен, хто бере участь — дуже важливий. Хтось дає кошти, а хтось готує, хтось везе. Усе це — волонтерство.
— Розкажіть про вашу команду. Хто найчастіше їздить із вами на схід?
— На початку ми їздили з Романом Войчиком, якого я вже згадував. Згодом приєднався Роман Каденчук із Камінь-Каширського, зараз він служить у ЗСУ. Ще згодом долучився мій шваґер Віктор Мартинюк. Коли треба було перегнати машини для військових, то залучали молодь наших церков. Останнім часом також із нами постійно їздить один із наших спонсорів.
— Розкажіть про капеланське служіння, яке ви здійснюєте.
— Перші рази, коли ми пропонували військовим помолитися, це було незвично і для нас, і для них. Але з кожним разом ставало все легше. Хлопці вже самі щоразу чекали, коли буде молитва. Ми разом ставали в коло, молилися за їхні потреби, називали їхні імена, просили Божого захисту, щоби Бог повернув їх живими. Більшість із них — живі. Хоча, на жаль, шестеро воїнів із наших чотирьох сіл загинули.
Роздаємо військовим молитовники. Іноді вони самі приносять Біблію й просять: «Зачитайте щось нам!» Я зазвичай читаю один із псалмів, потім молимося. Вони чекають на нас і цінують цими зустрічами.
Один приклад, чому ми віримо, що наші молитви діють. Це було в Новоукраїнці Донецької області. Двом нашим військовослужбовцям дали відпустки. І вони планували наступного ранку їхати додому. Але командир сказав: «Ви ж уже у відпустці, їдьте сьогодні!» Тож вони поїхали ввечері. І тієї ночі був приліт… На щастя, хлопці лишилися живими. І перше, що вони зробили — зателефонували й сказали: «Дякуємо, що ви за нас молитеся!» Вони підтвердили, що наші молитовні зусилля недаремні.
— Чому церквам сьогодні важливо молитовно підтримувати захисників?
— Церква має розуміти, Якому Богові вона служить — Тому, Який сильний берегти життя кожної людини, у найнебезпечніших ситуаціях захищати наших військових. Мій племінник, який також у ЗСУ, завжди дякує, коли я пишу: «Ми за тебе переживаємо й молимося!» Тобто потрібно не лише молитися, а й говорити про це хлопцям, вони мають знати про це. Це наша духовна війна.
У нашій церкві є одна сестра, двоє братів якої потрапили в полон ще на початку війни. Вона кожного зібрання просила молитися за них. І ми щоразу щиро молилися. Вони повернулися з полону живими, не скаліченими, психічно стійкими. Ми дуже вдячні Богові за це! Віримо, що є і наш вклад у їхньому визволенні.
— Ви тримаєте зв’язок із сім’ями військових. Яку саме підтримку їм надаєте?
— Пам’ятаю, як наша молодь, а також молодь інших конфесій вирішила допомогти таким сім’ям. Ми розуміли, що чоловіки на фронті, тож дружинам потрібна допомога по господарству. Порізали, порубали їм дрова, жінки були приємно здивовані, дякували, писали відгуки в сільських групах. Це також дуже об’єднувало людей.
Звісно, ми не маємо можливості дуже багато чим допомогти, але при нагоді відвідували сім’ї військовослужбовців із продуктовими наборами. І справа навіть не в тому, що їм немає чого їсти. Нам було важливо показати, що ми з ними, що ми поряд. Особливо це стосується родин, які зазнали втрати. Люди відкривалися, ділилися проблемами, пережитими історіями. Ми вислуховували, спілкувалися. Напевно, саме тоді я найбільше відчув себе капеланом, душеопікуном.
— Як ми сьогодні можемо підтримати тих, хто втратив своїх рідних на війні?
— Той, хто пережив втрату найріднішої людини, може зрозуміти іншу людину, яка проходить такий самий етап у своєму житті. Що я кажу таким людям? «Щиро вам співчуваю! На жаль, я безсилий допомогти у вашому горі… Але у вас лишилися інші близькі люди, яким ви потрібні! Думайте про них. Думайте про ваших сестер і братів. Думайте про ваших батьків. Думайте про ваших дітей. Це мотивуватиме вас до життя. Завжди пам’ятайте, що є люди, які вас люблять! І звичайно, розкажіть свій біль Богові — так як є: «Я не розумію, чому так сталося. Мені тяжко. Я в долині смертної тіні…» Бог може забрати цей тягар із вашого серця, дати силу і зміст для життя. Хай Бог допоможе вам!»
