Світлана Мінченко: «Найважче було
привчити дітей до любові»

30.06.2019
0
523

Світлана Мінченко — депутат районної ради. Проживає в с.Річки, Сумської області. З чоловіком Олександром є батьками для 11 дітей (семеро з них біологічні, троє прийомні та одна усиновлена).

— Розкажіть про вашу сім’ю.

— Першу дитину я народила в 21, останню – в 42 роки. Спочатку народилися три дівчинки, а потім — чотири хлопчики. Зараз вони вже дорослі. Таня, Іра, Наталя, Рома — живуть окремо, майже усі мають сім’ї. Денис живе з нами, вчиться на юриста, Ярослав — теж з нами, працює підприємцем. Сергій (прийомний) здав ЗНО, хоче вчитися на лікаря. Решта — ще малі.

У нас дуже дружна родина. Якщо навіть виникають якісь непорозуміння чи конфлікти, ми все вирішуємо разом і з Господом.

— Розкажіть про свій шлях до Бога.

— Мені здається, я завжди відчувала і любила Бога, хоча й не знала Його. Коли моя старша дитина сильно захворіла, і лікарі сказали, що вона не доживе до 20 років, я вийшла на вулицю і в серці кричала до Бога про зцілення. Зараз вона вже доросла і все в неї добре!

Так сталося, що після чотирьох дітей я зробила аборт і це мене дуже мучило, було важко і морально, і фізично, і духовно. Здавалося, ніби я чую плач дитини, здавалося, що божеволію. Тоді по телевізору почула Глорію Коупленд і за нею повторила молитву покаяння. Потім мені вислали Біблію і за два місяця читання в мене зник цей поганий стан. Я читала її практично цілодобово. Років через п’ять, я написала в місію «Еммануїл», познайомилася з християнами, почала ходити до церкви, де прийняла водне хрещення. Це було близько 20 років тому.

— Як ви прийшли до всиновлення?

— Мотивувала до цього Біблія, яка навчає особливому піклуванню про сиріт. Господь — Батько сиріт. А ще я не можу уявити, щоб мої діти, якщо, не дай Бог, залишаться без батьків, опинилися десь в інтернаті.

Ще у віці 25 років я почала ходити по інстанціях, бо дуже хотіла всиновити дітей. Нам не дозволяли, казали, що я ненормальна, бо в мене своїх повно. Чоловік, правда, тоді теж не дуже хотів всиновлювати. У 2008 році ми взяли Сергія, через рік — Вову й Дашу (вони є нашими прийомними дітьми), а два роки тому — всиновили Артемія.

— Хто ці діти? Як ви їх знайшли?

— Це було якось само собою. Про Сергія ми майже нічого не знали, просто вирішили взяти його і все. Хлопчик виявися дуже хворим, у нього гемофілія важкого ступеня (незгортання крові — людина може померти навіть від  подряпини чи синяка, оскільки відсутній механізм зупинки кровотечі – ред.). Але минуло уже 11 років як він у нас, і все добре, слава Богу! У нього померла мама, потім — бабуся, а родичі відмовилися через його хворобу.

Вову і Дашу взяли теж сильно хворими. Їх у батьків забрала соціальна служба. Батьки прив’язували їх — Дашу до ліжечка, а Вову до батареї. Дітям було 2 і 3 роки, вони не вміли самостійно їсти, не могли жувати. Не знали, що таке сік, хліб, м’ясо. Пізніше їхні батьки померли, а родичі не забрали. У Вови був гепатит B. Ми молилися за нього, вірили... І десь після трьох років, коли вчергове робили обстеження, діагноз не підтвердився. Господь зцілив його. Батьки в дитинстві навмисно викололи йому одне око і зараз він ходить з протезом. Крім того, одна ніжка у нього коротша за іншу. Одне із наших завдань — навчити його жити з фізичними вадами.

Коли Артемію було 9 років мати залишила його в лікарні. Потрібна була операція, але матір просто написала відмову і пішла. Я взяла на себе відповідальність бути з ним після операції. Пізніше хлопчик зізнався, що вже тоді хотів назвати мене мамою.

— Як ваші біологічні діти прийняли нових членів сім’ї?

— Були різні моменти, але зараз немає ніякої різниці між всиновленими, прийомними і біологічними дітьми. І вимоги, і увага до всіх однакові. Все порівну. І діти між собою теж не ділять на своїх і чужих.

— Чи є різниця у вихованні? Адже одні були з вами з народження, а інші вже частково сформовані.

— Немає ніякої різниці. У кожної дитини свій характер, є проблеми і з тими, і з тими. Єдине, що було важко, то це привчити їх до любові. Даша, наприклад, навіть не знала як це — обняти маму чи притулитися. Не знала ні батьківських поцілунків, ні ніжності. Зараз вона від мене не відходить. Вова лише через чотири роки проживання з нами, зрозумів, що його люблять. Іноді я жартома питаю: «Дітки, а кого я найбільше люблю?». А він відповідає: «Мене». Всі діти знають, що ми їх любимо і якщо в когось якась трудність чи радість, то розділяємо це з усіма.

— Чи зустрічалися ви з нерозумінням людей?

— Так, але це зазвичай стосується тих, хто не знає нас. Хто добре знайомий з нашою родиною, вже таких питань не ставить. Коли тільки переїхали в село (раніше сім’я Мінченко жила в м.Суми — ред.), то бувало всяке — і дітей обзивали, і нас називали ненормальними. Зараз, якщо хтось піднімає цю тему, я просто тихо пояснюю, якщо ж у грубій формі — не реагую.

— Які проблеми в багатодітній сім’ї найважчі — виховання, стосунки, фінанси?

— Ми не є заможною родиною, скоріше — нижче середнього рівня достатку. Проте вдячні Богові за все, що в нас є. Ніколи не було, щоб ми на щось нарікали. Проблем з вихованням теж немає, все якось виходить добре. Я щодня молюся і впевнена, що без Бога нічого в нас не вийшло б. Він дає мудрість у вирішенні проблем. Тому, що б не сталося — чи хвороба, чи погані оцінки — спочатку до Бога, а тоді вже між собою говоримо. Зараз, правда, є одна проблема. Ми хочемо створити дитячий будинок сімейного типу, де зможуть жити до 10 прийомних дітей.

— Тобто ви хочете ще брати дітей?

— Так. І вже написали заяву про це, але в нас недостатньо житлової площі, а в районі належного приміщення поки що немає. Ось така проблема. Для нас це важливо, бо так ми зможемо дати притулок іншим дітям.

— Ви з чоловіком зайняті лише вихованням дітей чи ще десь працюєте?

— Чоловік оформлений вихователем і отримує соціальну допомогу на виховання дітей. Проте він ніколи не сидить на місці. Ми сіємо великий город, зернові культури для домашнього господарства. Він зі старшими хлопцями робить меблі, продаємо їх. Коли сезон, то збираємо ягоди. Одним словом працюємо, щоб мати живі гроші. Я з 45 років пенсіонер, бо працювала на «Хім-Промі». Ну, ще статус матері-героїні дає невеличку добавку до пенсії.

— Знаю, що ви багато займаєтеся соціальною роботою — допомагаєте неблагополучним сім’ям.

— Так спрямував Господь, і це стало невід’ємною частиною нашого життя. Приблизно раз на тиждень провідуємо такі сім’ї, привозимо продукти та одяг. Знайшлися люди, що допомагають нам фінансово у цій справі. Бувають такі складні випадки, де дуже потрібна допомога. Наприклад, мати-одиначка з інвалідністю виховує дитину з інвалідністю. Крім того ми завжди даруємо Нові Заповіти та іншу літературу, розповідаємо про Ісуса Христа.

— Ваш син Сергій теж волонтер.

— Так. Він служить в онковідділенні дитячої лікарні. Оскільки сам був хворий і часто лежав в онкогематології, йому хочеться допомагати іншим. Років із семи він бачив усі ці болі, багато смертей, підтримував матерів, що хотіли вистрибнути з вікна, коли дізнавалися про діагнози своїх дітей, розказував про Ісуса Христа. Сергій постійно говорив мені, що хоче допомагати хворим дітям. Йому було тоді лише 16 років, тож я взяла цю відповідальність на себе, і ми почали разом ходити в онковідділення. А вже з 18-ти він служить самостійно як волонтер. Сергію це дуже подобається, люди слухають його, а діти дружать з ним. Я дуже рада за нього і за його вибір.

— Як поряд із цим ви встигаєте ще й працювати депутатом?

— Мене висунули жителі села, і спочатку думала: «Що я там робитиму?». Але зараз бачу що я там потрібна. Наприклад, можу спілкуватися з іншими депутатами про Бога, розповідаю про ту роботу, яку роблять християни. Вони вже знають про нашу церкву (Світлана є членом церкви в м. Суми — ред.). І соціальні працівники, і районна адміністрація підтримують нашу діяльність і навіть самі запрошують у проблемні сім’ї.

Іноді під вечір я прокручую в голові виконані справи і згадую: чи за сьогодні я їх зробила чи це за два дні? Господь дає здоров’я і зараз я себе почуваю на 20 років молодшою. Навіть діти дивуються: «А що, ти вже все зробила?».

— Ваші побажання читачам.

— Дуже прошу, і діти мене просять, щоб казала іншим про це, брати на виховання дітей з інтернатів. Це не страшно, якщо довіритися Богу. Усім бажаю пізнати Ісуса Христа. Це не лише вирішення проблем, але й радість, і мир, і довготерпіння, і лагідність і всі найкращі вияви Духа в житті. З Богом добре!

P. S. Під час публікації інтерв’ю від Світлани надійшла інформація, що їй дозволили взяти в сім’ю ще двох дітей.

Валентин Ярошенко



Додати коментар

Пожертвувати