Володимир Грицак: «Бог не виїхав у Європу»
Еміграція для України — явище болюче. Вона лишає після себе пустки й бур’яни. Через війни, переслідування, негативні економічні чинники люди вирушають шукати щастя закордоном. Сьогодні тисячі біженців залишили Україну через вторгнення росіян. Еміграція відгукується в церквах порожніми лавами, браком служителів.
Про переживання, сподівання та уроки еміграції розповів Володимир Грицак, заступник старшого пресвітера ВО УЦХВЄ у Володимирському регіоні, пресвітер церкви «Свята Трійця» м. Нововолинськ. Згадана євангельська церква — ровесниця штучно створеного шахтарського міста, вона витримала за свою історію дві хвилі еміграції, відкрила біля двох десятків дочірніх церков.
— Розкажіть з чого починалася історія євангельської церкви в Нововолинську?
— Історія нашої церкви починалася підпільно, разом із будівництвом міста. 1950 року сюди приїхали віруючі будівельники. Вербував їх для роботи новонавернений інспектор Федір Ковч. Молодь у ті часи прикладала всі зусилля, щоб вирватися з села. Тому спочатку й групка віруючих складалася з молодих людей. У п’ятдесятих роках минулого століття і мій батько приїхав сюди. Спочатку будували, а потім працювали на шахті. Згодом кілька родин приїхали на постійне проживання. Тогочасна влада авторитетно заявляла, що це буде комуністичне місто, що ніякої релігійної організації, ніякої церкви в новоствореному поселенні не буде. Але в Бога були інші плани.
— Як зростала церква кількісно?
— 1952 року було в ній 45 членів, а її першим неофіційним пресвітером вважають Герасима Кватирука. 1956-го — вже 80, служителем на той час був обраний Володимир Гурський. 1959 року підпільна церква налічувала більше 100 членів, служителем обрали Федора Артишука, якого я вже пам’ятаю. На початку 1960-х років церква зросла до кілька сотень. У цей час влада стала погрожувати, що у віруючих забиратимуть дітей, а служителів садитимуть у тюрми.
— Який вихід знайшла церква в такій ситуації?
— Вихід завжди один — йти до Бога в молитві. Саме в 1960 році започаткована молитва, яка проходить до сьогодні. За ініціативою Федора Артишука стали щодня збиратися о 12 годині. Чому саме в такий час? Тому що з 12 до 13 години дня була обідня перерва, і люди могли з’їхатися з дому, з роботи, щоб помолитися за дітей, за служителів та інші потреби. Спочатку молитви проходили по хатах, потім перейшли в дім молитви. Ці молитви не зупинялися багато років. Ні сніг, ні бурі, ні скрута не зупинили. Щодня ідуть люди, щоб помолитися за церкву, за місто, за духовні та фізичні потреби. Їдуть люди з міста, їдуть і з сіл. Роки йдуть, змінюються люди, але молитва в нас проходить стабільно.
— Ви весь час, до розпаду СРСР були у підпіллі, чи все ж вдалося зареєструвати церкву?
— Коли ситуація стабілізувалася, спасенних добавилося, дітей не відібрали, братів не посадили — церква виросла до 800 членів. У 1983 році отримали реєстрацію, а вже у 1986 році купили земельну ділянку, 23 травня розпочали будівництво, за вісім місяців збудували дім молитви. Кілька разів приходилося їздити і до Москви, і до Києва, але Василь Вронський таки добився, щоб отримати дозвіл. 28 лютого 1987 року відбулося перше богослужіння. Отримали свободу, повіяло пробудженням, можна було відкрито проповідувати, а в нас почався виїзд за океан…
— Що ви можете сказати про першу хвилю еміграції у вашій церкві?
— Коли залізна завіса впала — почалася еміграція. Почали люди їхати за кордон з 1989 року, на той час церква складалася з 864 членів. Стали їхати багатодітні сім’ї, а то й цілі родини. За період першої еміграції виїхало 1115 членів. Запитаєте, що за арифметика така? У той час, коли одні люди їхали, інші приходили в церкву. Щороку більше ста чоловік приймали водне хрещення, а в 1993 році аж 183 особи ввійшли в завіт з Богом. Коли еміграція притихла, то ми мали рівно стільки, скільки людей виїхало, тобто на кінець нульових церква налічувала 1115 членів. А ще в 2000 році, від нас відділилися 179 членів, щоб утворити ще одну церкву в 15-му мікрорайоні. За 10 років — і в них 1000 членів і в нас більше 1000. Тобто виїхала закордон тисяча, а додалося дві. Коли я на сімдесятиріччя церкви запитав про те, хто був на відкритті дому молитви, то піднялося лише три руки. Тобто в церкві повністю нові люди, які прийшли на місце тих, що виїхали. Я один із тих старожилів, але багато братів, що поїхали, є служителями в Штатах та інших країнах.
— Якою була для церкви друга хвиля еміграції, породжена війною?
— Ми зростали до 24 лютого 2022 року. Почалася війна, й люди стали їхати масово, хоча тут не пролунало жодного пострілу. До нас люди їдуть зі Сходу, з Півдня. Ми приймаємо їх, з дому молитви зробили готель, та й у дім милосердя ліжка доставляли, щоб люди могли відпочити. А наші — їдуть закордон. У тому числі — служителі, диригенти, хористи… Ми дуже потерпіли. Багато молоді виїхало в Європу ще з 2018 року. У Неаполі церква відкрилася, в Римі, у Варшаві. І в Чехії Леонід Демчук зі своєю сім’єю служить. А останнім часом, під час повномасштабного вторгнення, виїхало 225 членів церкви, не рахуючи підлітків до вісімнадцяти років та дітей. Подалися хто до Америки, хто до Європи. Тому на сьогодні маємо сімсот дев’яносто членів церкви.
— На вашу думку, явище еміграції суто негативне, чи є й позитивний бік у цьому?
— Для місцевих та тих, хто лишився — це негатив. Тому що здібні люди, які вже були навчені певній праці в церкві, чи то соціальному служінню, чи то євангелізаційному, поїхали. Багато місіонерів, які працювали в навколишніх селах, де організовувалися нові євангельські церкви — виїхали. І нам зараз потрібно вчити нових людей, тих хто тільки повірив, тих хто переїхав з іншого регіону, де устрій служіння був іншим. Тому ми переживаємо велику нестачу посвячених людей.
А для Європи це стало благословенням. Брати відповідальні за церкви в Європі, кажуть, що вдячні Богу за нашу церкву, за кузню хороших кадрів. Сьогодні церкви там зростають не лише за рахунок віруючих, які виїхали, але й людей невоцерковлених, які втікали від війни, або їхали на заробітки. В Америці вистачає своїх служителів, тому емігранти просто доповнюють чисельність американських церков. Взагалі, можна сказати, що перша еміграція — це вплив на американські церкви, друга — на європейські.
— Чим займаються, ті християни, які не емігрували, а лишилися в Україні?
— З перших днів війни наша молодь і старші взялися до роботи. Коли на кордоні стояли черги — вони готували гарячу їжу, надавали першу медичну допомогу. Допомагали з житлом, доїздом… Через нашу церкву більше тисячі переміщених осіб пройшло. Організовуємо гуманітарну допомогу. Випікаємо хліб. Для військових готуємо обіди. Тобто соціальна програма в нас працює на високому рівні.
— На вашу думку, в чому полягає успіх церкви?
— Коли запитують про успіх церкви, чому церква зростає, чому постійно є люди і робиться якась робота, то я завжди кажу, що причиною успіху є молитва. Двері нашого дому молитви завжди відкриті, щоб люди могли помолитися. Проходять богослужіння: святкові, недільні, тижневі, але щодня є й молитва. Як мотор — за капотом його не видно, але машина завдяки йому працює — так молитва для церкви.
— Які проблеми найбільше болять вам сьогодні?
— Однією з ознак і найбільших проблем нашого часу є те, що в багатьох охолола любов, з’явилася байдужість. Причиною є ріст беззаконня, яке сьогодні розмножується швидкими темпами. Час ставить виклики ставить перед молоддю та підлітками, світ викривлено розставляє пріоритети, а тому їм важко зробити правильний вибір. Потрібно, щоб Дух, який був на наших батьках, на молодому поколінні перебував з подвійною силою. Тривожить лінь багатьох, коли вибирають онлайн-трансляцію замість живого спілкування. Мій біль перед Господом — щоб було більше посвячених, жертовних, ревних людей. Матеріально ми не маємо потреби ні в чому, можемо поділитися, але Бог хоче не тільки нашого служіння, а нас самих.
— Що би ви порадили церквам, які сьогодні переживають схожі ситуації до вашої?
— Орієнтуватися на Ісуса Христа, адже одне з Його імен — Порадник. Колись Ілля сказав до Бога, що він лишився сам, і його душі шукають. Але ні — в Бога є ті 7000, що не схилилися перед ідолом. В Бога є люди, яких він підійме, наділить Своєю силою і поставить на служіння. Не потрібно опускати руки, якщо хтось виїхав чи залишив працю, бо втомився. Потрібно йти й робити з тою силою, яка в нас є, адже Бог не виїхав в Європу чи Америку, Він з нами тут і сьогодні.
